Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Він зміг посунути двері? Ні — я бачила драбину там же, де й залишила.

Отже… Руки трусяться, притиснувшись до тіла; я нахиляюся вперед, кладу їх на стіл. Отже, він зробив собі копію мого ключа? Я чула якісь звуки тієї ночі, коли провела його до ліжка; він побродив будинком і викрав ключ у мене з кухні?

От тільки я бачила його на гачку лише годину тому, а ще я забарикадувала двері до підвалу майже одразу ж після того, як він пішов — іншого виходу не було.

Хіба що… Але, звісно, звісно, був інший вихід: він міг зайти в будинок, коли захоче, за допомогою дубліката ключа. Замінивши оригінал.

Але він учора поїхав. У Коннектикут.

Принаймні, так він мені сказав.

Я вдивляюся у себе на екрані, на півмісяці своїх вій, на лінію зубів, що виглядають з-під моєї верхньої губи: зовсім непритомна, зовсім беззахисна. Я здригаюсь. Десь у горлі завирувала кислота.

«Вгадайхтоанно». Хто, якщо не Девід? Але для чого, скажіть мені? Хтось не тільки вдерся у мій дім, заліз до мене у спальню, сфотографував мій сон, але цей хтось також хоче, щоб я про це знала.

Хтось, хто знає про Джейн.

Обома руками тягнуся до келиха. П’ю, п’ю великими ковтками. Відставляю вбік і підіймаю телефон.

Голос Литтла зморщений і м’який, ніби подушка. Може, він спав. Не має значення.

— Хтось був у моєму домі, — кажу я йому. Я зараз на кухні, тримаю телефон в одній руці, келих — в іншій, свердлю поглядом двері до підвалу; коли я промовляю вголос ці слова, ці неймовірні слова, вони звучать нецікаво, непереконливо. Нереально.

— Докторко Фокс, — весело каже він, — це ви?

— Хтось проник у мій будинок сьогодні о другій ночі.

— Стривайте. — Я чую, як він перекладає телефон до іншого вуха. — Хтось був у вашому домі?

— Сьогодні о другій ночі.

— Чому ви не повідомили про це раніше?

— Тому що я в цей час спала.

Його голос теплішає. Він думає, що підловив мене.

— Тоді звідки ж ви знаєте, що хтось був у вас вдома?

— Тому що цей хтось зробив фотографію та надіслав мені електронною поштою.

Пауза.

— Яку фотографію?

— Фотографію мене. Сплячої.

Коли він знову говорить, чути, що він підніс телефон ближче до рота.

— Ви впевнені?

— Так.

— І… зараз… Не хочу вас лякати…

— Я вже налякана.

— Ви впевнені, що зараз у вашому будинку нікого немає?

Я завмираю. Це мені на думку не спадало.

— Докторко Фокс? Анно?

— Так. — Звісно, тут нікого нема. Звісно, я б вже помітила.

— Ви можете… Ви у змозі вийти на вулицю?

Я ледь не сміюсь. Натомість лише видихаю:

— Ні.

— Добре. Просто… залишайтеся на місці. Не… Просто залишайтеся на місці. Ви хочете, щоб я повисів з вами на дроті?

— Я хочу, щоб ви приїхали.

— Ми їдемо. — Ми. Отже, Нореллі буде з ним. Добре — я хочу, щоб вона на це приїхала. Тому що це — по-справжньому. Це вона не заперечить.

Литтл продовжує говорити, його дихання тріпотить у телефоні.

— Я хотів би, щоб ви дещо зробили, Анно. Підійшли до вхідних дверей. На випадок, якщо вам доведеться вийти. Ми будемо на місці дуже швидко, всього за кілька хвилин, але у випадку, якщо вам доведеться вийти…

Я дивлюся на двері у передпокій, рухаюся до них.

— Ми вже в машині. Будемо дуже скоро.

Я неквапно киваю, помічаючи, як двері притягають мене усе ближче.

— Ви дивилися якісь фільми нещодавно, докторко Фокс?

Не можу зібратися із силами, щоб їх відчинити. Не можу ступити в зону сутінків. Я хитаю головою. Волосся торкається щік.

— Якісь ваші старі трилери?

Я знову хитаю головою, починаю казати йому, що ні, а потім усвідомлюю, що досі тримаю в руці келих. Тут зловмисник чи ні — а я не думаю, що він ще тут, — я не відчиню двері в такому вигляді. Потрібно його позбутися.

Але рука труситься, і тепер вино вихлюпується мені спереду на халат, вимащуючи його криваво-червоним, просто над серцем. Схоже на рану.

Литтл продовжує торохтіти мені у вухо:

— Анно? У вас там усе в порядку? — я саме повертаюся на кухню з притиснутим до скроні телефоном і кладу келих в раковину.

— Усе добре? — перепитує Литтл.

— Чудово, — відповідаю я. Вмикаю змішувач, скидаю халат, підставляю його під потік води, стоячи у футболці й трениках. Пляма від вина википає під потоком, стікає кров’ю, розводиться, стає блідо-рожевою. Я стискаю те місце, пальці бліднуть від холодної води.

— Ви зможете дістатися вхідних дверей?

— Так.

Закриваю кран. Витягую халат із раковини та викручую його.

— Добре. Залишайтеся на місці.

Насухо витріпавши халат, я помічаю, що у мене закінчилися паперові рушники — стоїть лише оголена втулка. Я тягнуся до шухляди зі столовою білизною, відчиняю її. І всередині, над стосом складених серветок, знову бачу себе.

Не крупним планом посеред сну, не зануреною в подушку, а випрямленою, із сяючою посмішкою, закинутим назад волоссям, ясними й бадьорими очима — моя подоба чорнилами на папері.

Майстерність, визнала я тоді.

— Оригінал Джейн Расселл, — сказала вона.

А потім підписала.

70

Папірець тремтить у мене в руці. Я дивлюся на підпис у кутку.

Я майже сумнівалася в цьому. Я майже засумнівалася в ній. Але ось воно — сувенір з майже зниклого вечора, якого нібито не існувало. Memento[242]. Memento mori. Пам’ятай про смерть.

Пам’ятай. Згадуй.

Саме це я й роблю: згадую шахи та шоколад; згадую сигарети, вино, екскурсію будинком. Найкраще за все я, ніби кольорову картинку, згадую саму Джейн, тріскотливу та зап’янілу; її срібні пломби; те, як вона перехилялася з вікна, коли розглядала свій будинок: «Непогане місце», — промурмотіла вона тоді.

Вона була тут.

— Ми вже майже біля вас, — каже Литтл.

— Я знай… — Прокашлююсь. — Знайшл… — він перебиває мене.

— Ми повертаємо на…

Та я не чую, де вони, тому що крізь вікно я бачу, як Ітан виходить зі свого дому. Він, мабуть, увесь цей час був усередині. Я, ніби «жабки» на воду, годину кидала погляди на його будинок, стрибаючи очима від кухні до вітальні, від вітальні до спальні; не знаю, як я його випустила з очей.

— Анно? — голос Литтла звучить здрібніло, зіщулено. Я опускаю очі, бачу телефон у руці, біля стегна; бачу розпластаний халат у себе під ногами. Тоді я хляпаю телефон на кухонну стійку й кладу портрет біля раковини. Щосили грюкаю по вікні.

— Анно? — знову