Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Це просто… — починає він.

— Ні, я нічого не бачив. — Рюкзак Девіда зсувається йому з плеча; він випрямляється, поправляє його. — Та я й не надто приглядався.

Литтл киває.

— Ага. А ви бачилися з місіс Расселл?

— Ні.

— Звідки ви знаєте містера Расселла?

— Я найняв його… — пробує втрутитись Алістер, але Литтл зупиняє його, виставивши долоню.

— Він найняв мене для деякої роботи, — каже Девід. — З його дружиною я не бачився.

— Але у тебе у спальні її сережка.

Усі погляди перестрибують на мене.

— Я бачила сережку в тебе у спальні, — кажу я, стоячи зі склянкою в руках. — На тумбочці біля ліжка. З трьома перлинами. Це сережка Джейн Расселл.

Девід зітхає.

— Ні, це сережка Кетрін.

— Кетрін? — кажу я.

Він киває.

— Жінка, з якою я зустрічався. Навіть не зустрічався. Жінка, з якою ми кілька разів провели ніч.

— Коли це було? — питає Литтл.

— Минулого тижня. Яке це має значення?

— Не має, — запевняє його Нореллі, повертаючись до Девіда. Вона кладе телефон йому в руку. — Елізабет Г’юз каже, що була з ним у Дерієні[249] минулої ночі від півночі до десятої ранку.

— Потім я одразу приїхав сюди, — додає Девід.

— То чому ви були у нього у спальні? — питає мене Нореллі.

— Нишпорила там, — відповідає Девід.

Я червонію, парирую удар.

— Ти взяв у мене канцелярський ніж.

Він робить крок вперед. Я бачу, як напружується Литтл.

— Ти сама дала його мені.

— Так, а потім ти поклав його на місце, нічого мені не сказавши.

— Ага, він був у мене в кишені, коли я йшов відлити, тож я повернув його туди, звідки й узяв. Будь ласка.

— Просто виходить так, що ти поклав його на місце одразу після того, як Джейн…

— Так, досить цього, — шипить Нореллі.

Підношу склянку до рота, вино хлюпається туди-сюди. В усіх на очах перехиляю її собі в горлянку.

Портрет. Фотографія. Сережка. Ніж. Усі вони збиті з пантелику, усі напружилися, ніби бульбашки перед лопанням. Не залишилось нічого посилюючого.

Майже нічого.

Я ковтаю, вдихаю.

— А знаєте, він сидів у тюрмі.

Навіть коли ці слова вириваються у мене з рота, я ще не можу повірити, що справді вимовляю їх, не можу повірити, що чую їх.

— Він сидів у тюрмі, — повторюю я. Почуваюся відділено від тіла. І продовжую. — За напад.

Девід стискає щелепи. Алістер витріщається на нього; Нореллі та Ітан — на мене. А Литтл… Литтл виглядає невимовно сумним.

— То чому ви не дасте йому чортів? — питаю я. — Я бачила, як вбили жінку… — розмахую телефоном, — а ви кажете, що я все вигадую. Кажете, що я брешу. — Шпурляю телефон на кухонний острів. — Я показую вам портрет, який вона намалювала та підписала… — показую на Алістера, на портрет у його руці, — а ви кажете, що це моїх рук справа. У сусідньому будинку живе жінка, яка не та, за кого себе видає, але ви навіть не потрудилися це перевірити. Ви навіть не спробували.

Я роблю крок уперед, лише маленький крок, але усі навколо сахаються, ніби я буря, ніби я хижак. Добре.

— Хтось заходить до мене в дім, доки я сплю, фотографує мене і надсилає мені фото, а ви звинувачуєте мене. — Я чую, як до горла підступає клубок, як надломлюється мій голос. Сльози течуть мені по щоках. Я продовжую.

— Я не божевільна, я нічого не вигадую. — Тицяю тремтячим пальцем в Алістера з Ітаном. — Мені не ввижається щось, чого немає. Усе почалося з того, що я побачила, як його дружину та його маму вбили. Ось що ви повинні розслідувати. Ось запитання, на які ви маєте шукати відповіді. І не кажіть мені, що я цього не бачила, адже я знаю, що я бачила.

Тиша. Вони заклякли, як жива картина. Навіть Панч завмер, скрутивши хвоста знаком питання.

Я утираю обличчя тильним боком долоні, проводжу нею по носі. Відкидаю волосся з очей. Підношу келих до рота, спустошую його.

Оживає Литтл. Він підходить, одним повільним широким кроком перетинаючи півкухні і не зводячи з мене очей. Ми дивимось одне на одного через острів.

Він накриває долонею мою спорожнілу склянку. Відсуває її, ніби то якась зброя.

— Річ у тім, Анно, — каже він низьким, повільним голосом, — що вчора я розмовляв із вашим лікарем, після нашої з вами телефонної розмови.

У мене пересихає в роті.

— З доктором Філдінґом, — продовжує він. — Ви згадували його в лікарні. Я лише хотів уточнити деякі деталі з кимось, хто вас знає.

Моє серце тріпоче.

— Він дуже за вас турбується. Я сказав йому, що мене хвилює те, що ви говорили мені. Нам. І я хвилююся за вас, саму в цьому великому будинку, тому що ви сказали мені, що ваша сім’я десь далеко, і вам нема з ким поговорити. І…

І… І я знаю, що він зараз скаже; і я така вдячна, що саме він це скаже, тому що він добрий, у нього теплий голос, і по-іншому я це не витримаю, я б не витримала…

Але натомість його обриває Нореллі.

— Виявляється, ваші чоловік і донька мертві.

74

Ніхто ще мені так цього не говорив, такими словами, у такому порядку.

Ні лікар «швидкої допомоги», який сказав мені, що «Вашого чоловіка не стало», доки інші займалися моєю пораненою спиною, моєю ушкодженою трахеєю.

Ні головна медпрацівниця, яка хвилин через сорок сказала: «Мені дуже шкода, місіс Фокс…», — навіть не закінчивши речення, та їй і не треба було.

Ні друзі — Едові, як на те пішло; через гіркий досвід я виявила, що у Лівві та в мене було не так вже й багато друзів, які висловили співчуття, відвідали похорон, рідко навідувались, доки тягнулися місяці. «Вони відійшли», — сказали б вони, чи «Їх більше немає з нами», чи (ті, з грубіших) «Вони померли».

Ні навіть Біна. Ні навіть доктор Філдінґ.

Але Нореллі це зробила, зламала прокляття, сказала несказанне: «Ваші чоловік і донька мертві».

…

Мертві. Так. Їх не стало, вони відійшли, вони померли — вони мертві. Я не заперечую.

«Але хіба ти не бачиш, Анно… — тепер я чую голос доктора Філдінґа, майже благальний, — що саме це воно і є. Заперечення».

Чітка правда.

…

Все одно:

Як я можу пояснити? Будь-кому — Литтлу, чи Нореллі, чи Алістеру, чи Ітану, чи Девіду, чи навіть Джейн? Я чую їх; їхні голоси відлунюють всередині мене, навколо мене. Я чую їх, коли мене переповнює біль від їх відсутності,