Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Його вираз обличчя теплішає.

— Я вас розумію, — вже м’якше. — Ви маєте хоч якесь поняття, хто б міг вам це надіслати?

Я вагаюсь.

— Єдина людина з ключем… Єдиний, хто б міг мати ключ, це мій орендар. Девід.

— І де він зараз?

— Я не знаю. Він сказав, що виїжджає з міста, але…

— То в нього є ключ, чи може бути ключ?

Я схрещую руки.

— Може. В його житлі… В його дверях інший замок, але він міг… вкрасти мій ключ.

Литтл киває.

— У вас були якісь проблеми з Девідом?

— Ні, тобто… Ні.

Литтл киває.

— Ще щось?

— Так… він… він позичав у мене лезо. Канцелярський ніж тобто. А потім поклав його на місце, не повідомивши мене.

— І ніхто інший не міг проникнути?

— Ніхто.

— Просто думки вголос. — Потім він вдихає повні груди повітря й волає так, що мої нерви здригаються: — Агов, Вел?

— Ще нагорі, — відзивається Нореллі.

— Є щось цікаве?

Тиша. Чекаємо.

— Нічого, — викрикує вона.

— Безлад?

— Ніякого безладу.

— У комірчині?

— У комірчині нікого. — Я чую її кроки на сходах. — Спускаюся.

Литтл повертається до мене.

— Отже, є хтось, хто проліз усередину невідомо як, сфотографував вас, але більше нічого не забрав.

— Так. — Він сумнівається у моїх словах? Я знову вказую на телефон у його руці, так, ніби він може відповісти на його запитання. Він може відповісти на його запитання.

— Перепрошую, — каже він та повертає телефон мені.

Нореллі входить на кухню, пальто розвівається у неї за спиною.

— Усе добре? — питає Литтл.

— Усе добре.

Він посміхається мені.

— Небезпека минула, — каже він. Я не відповідаю.

Нореллі підступає до нас.

— Щось прояснилося з нашими зломом і проникненням?[243]

Я протягую їй телефон. Вона не бере його, тільки дивиться на екран.

— Джейн Расселл? — питає вона.

Я вказую на адресу біля імені Джейн. Вираз люті пробігає її обличчям.

— Вони раніше щось вам писали?

— Ні. Я ж говорила, дет… Ні.

— Це адреса «Джімейл», — зазначає вона. Я бачу, як вони з Литтлом перезираються.

— Так. — Обхоплюю плечі руками. — Ви можете її відслідкувати? Якось відстежити?

— Що ж, — каже вона, похитуючись назад, — це проблема.

— Чому?

Вона киває в бік свого колеги.

— Це «Джімейл», — каже він.

— Так. І що?

— Те, що «Джімейл» приховує АйПі-адреси[244].

— Я не знаю, що це означає.

— Це означає, що профіль «Джімейл» неможливо відстежити, — продовжує він.

Я витріщаюсь на нього.

— Усе, що ми знаємо, — висновує Нореллі, — це те, що ви могли й сама собі це надіслати.

Я обертаюся, аби подивитися на неї. Її руки складені на грудях.

З мене виривається нервовий смішок.

— Що? — кажу я, адже що ще я можу на це сказати?

— Ви могли надіслати цей лист собі з цього ж телефона, і ми б не змогли нічого довести.

— Для… для чого? — затинаюсь я. Нореллі опускає погляд на промоклий халат. Я згинаюся, щоб підняти його, тільки щоб щось зробити, тільки щоб повернути собі якесь відчуття впорядкованості.

— Це фото, як на мене, схоже на маленьке опівнічне селфі[245].

— Я ж спала, — заперечую я.

— У вас заплющені очі.

— Тому що я сплю.

— Або тому, що ви хотіли здаватися сплячою.

Я повертаюся до Литтла.

— Подивіться на це з іншого боку, докторко Фокс, — каже він. — Ми не знайшли жодних ознак того, що тут хтось був. Скидається на те, що нічого не зникло. Вхідні двері в порядку, оті в порядку, — вказує він пальцем на бічні двері. — А ви кажете, що більше ніхто не має ключа.

— Ні, я сказала, що у мого орендаря міг би бути ключ. — Хіба я цього не сказала? Розум збовтується на піну. Я знову здригаюсь; повітря, здається, накачане холодом.

Нореллі вказує на драбину.

— У чому тут справа?

— Суперечка з орендарем, — відповідає Литтл, випереджаючи мене.

— Ти питав її про… ну, про чоловіка?

— Виявляється, це не міг бути він. — Є щось у його тоні таке, чого я не можу розгадати, якийсь мінорний акорд. Нореллі підіймає брову.

А тоді звертається до мене.

— Міс Фокс, — цього разу я її не виправляю, — я вже вас попереджала про витрату…

— Це не я тут марно витрачаю час, — гарчу я. — Це ви. Це ви. Хтось проник у мій будинок, і я дала вам доказ, а ви стоїте тут і розповідаєте, нібито я це вигадала. Як і минулого разу. Я бачила, як людину зарізали, а ви мені не повірили. Що я маю зробити, щоб ви…

Портрет.

Я різко обертаюсь, бачу Ітана на дивані, з Панчем, що розплескався у хлопця на колінах.

— Іди сюди, — кажу я йому. — Подай мені малюнок.

— Не будемо вплутувати в це його, — перебиває Нореллі, але Ітан вже йде до мене, з котом на одній руці та аркушем в іншій. Він подає його мені майже так само урочисто, як у храмах подають гостію[246].

— Ви це бачите? — питаю я, штрикаючи аркушем перед Нореллі так, що їй доводиться зробити крок назад. — Погляньте на підпис, — додаю я.

Вона зморщує лоба.

І, втретє за сьогодні, лунає дзвінок у двері.

72

Литтл дивиться на мене, тоді йде до дверей і розглядає екран домофону. Тисне на зумер.

— Хто там? — питаю я, але він вже відчиняє двері.

Кілька бадьорих кроків, і з’являється закутаний у кардиган[247] Алістер Расселл із червоним від холоду обличчям. Він, здається, постарів, відколи я його востаннє бачила.

Його погляд, ніби яструб, облітає кімнату. Зупиняється на Ітані.

— Ти йдеш додому, — каже він своєму синові. Ітан не рухається. — Поклади кота і вийди.

— Я хочу, щоб ви це побачили, — починаю я, вимахуючи малюнком у його бік, але він ігнорує мене й звертається до Литтла.

— Радий, що ви тут, — каже він із виглядом не надто радісної людини. — Моя дружина каже, що чула, як ця жінка кричала з вікна до мого сина, а потім я побачив, як ви під’їхали. — Під час свого попереднього візиту, пригадую, він був більш ввічливим, навіть спантеличеним. Зараз — ні.

Литтл підходить до нього.

— Містере Расселл…

— Вона дзвонила мені додому — ви це знали? — Литтл не відповідає. — І в мій колишній офіс. Вона дзвонила в мій колишній офіс.

Отже, Алекс, виявляється, ябеда.

— Чому вас звільнили? — питаю я, але він налаштований тільки на атаку, шаленіючи, дослухаючись тільки до власних слів.

— Вчора вона переслідувала мою дружину — вона вам казала? Думаю, що ні. Переслідувала її до кав’ярні.

— Ми