Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
— Намагалася… залякати її. — Я крадькома поглядаю на Ітана. Здається, він не казав батькові, що потім бачився зі мною.
— Це вже вдруге ми тут усі зібралися. — Голос Алістера починає текти необроблено. — Спочатку вона доводить, що бачила, як у моєму домі на когось напали. Тепер затягує мого сина до себе. Це потрібно припинити. Чи буде цьому край? — Він дивиться просто на мене. — Вона становить загрозу оточуючим.
Я тицяю пальцем у малюнок.
— Я знаю твою дружину…
— Не знаєш ти моєї дружини! — кричить він.
Я замовкаю.
— Ти не знаєш нікого. Ти сидиш у себе вдома й тільки підглядаєш за людьми.
Це, звісно, правда, всі ми це знаємо, але приплив крові все одно повзе мені по шиї. Рука спадає на бік.
Він не закінчив.
— Ти вигадала собі якісь… зустрічі з якоюсь жінкою, не моєю дружиною, і яка навіть не… — я чекаю на наступне слово, ніби готуюся до удару, — …якої навіть не існує, — каже він. — А тепер ти загрожуєш моєму синові. Ти загрожуєш усім нам.
Кімната затихає.
Нарешті вступає Литтл.
— Гаразд.
— Вона помішана, — додає Алістер. Ось і воно. Я дивлюся на Ітана; він втупився у підлогу.
— Гаразд-гаразд, — повторює Литтл. — Ітане, думаю, тобі час піти додому. Містере Расселл, якщо ви можете залишитись…
Але тепер моя черга.
— Залишся, — кажу я Алістеру примирливо. — Може, ти поясниш оце. — Я знову підводжу руку високо над головою, на рівень очей Алістера.
Він тягнеться за малюнком, бере його.
— Що це таке?
— Це малюнок, який намалювала твоя дружина. — Його обличчя вмить втрачає усі емоції. — Коли вона була тут. За отим столом.
— Що це? — запитує Литтл, підходячи до Алістера.
— Джейн намалювала його мені.
— Це ви, — каже Литтл.
Я киваю.
— Вона була тут. Це все доводить.
Алістер вже зібрався з думками.
— Це не доводить нічого, — проціджує він. — Ні, це доводить, що ти настільки скажена, що насправді намагаєшся… підробити докази. — Він фиркає. — Ти геть втратила глузд.
Бац, геть втратила глузд, думаю я. «Дитина Розмарі»[248]. Відчуваю, як насуплюється обличчя.
— Що ти маєш на увазі, підробляю докази?
— Ти сама це намалювала.
Між нами озивається Нореллі.
— Так само, як ви могли зробити те фото та надіслати його собі, а ми б не змогли нічого довести.
Я задкую, ніби щойно прийняла удар.
— Я…
— З вами зараз усе добре, докторко Фокс? — питає Литтл, роблячи крок до мене.
Халат знову випадає з рук, сповзає на підлогу.
Мене хитає. Кімната розкручується, ніби карусель. Алістер свердлить мене лютим поглядом; очі Нореллі ще потемнішали; рука Литтла нависає у мене над плечем.
Ітан відступає назад разом із котом, що досі висить у нього на руці. Вони кружляють навколо мене, усі вони; немає за кого вхопитись, немає опори, на яку можна стати.
— Я не малювала це. Це Джейн. Отам. — Я вказую пальцем у бік кухні. — І я не робила тієї фотографії. Я… Щось відбувається, а ви не допомагаєте. — Я не знаю, як по-іншому це сказати. Намагаюся вхопитись за кімнату, але вона висковзує у мене з пальців. Я плентаюся до Ітана, тягнуся, змикаю свою тремтячу руку в нього на плечі.
— Тримайся подалі від нього, — вибухає Алістер.
Але я заглядаю Ітанові в очі, підвищую голос:
— Щось відбувається.
— Що відбувається?
Ми всі як один обертаємось.
— Вхідні двері були відчинені, — каже Девід.
73
Він стоїть, обрамлений дверним косяком, з руками в кишенях, з пошарпаним рюкзаком, закинутим на одне плече.
— Що відбувається? — знову запитує він, доки я відпускаю Ітана.
Нореллі опускає руки.
— Ви хто?
Девід, у свою чергу, схрещує свої на грудях.
— Я живу внизу.
— Отже, — каже Литтл, — ви — славнозвісний Девід.
— Нічого про це не знаю.
— У вас є прізвище, Девіде?
— Як і в багатьох людей.
— Вінтерс, — кажу я, викопуючи його з глибин мозку.
Девід ігнорує мене.
— Хто ви усі такі?
— Поліція, — відповідає Нореллі. — Я — детективка Нореллі, це — детектив Литтл.
Девід зводить щелепу в бік Алістера.
— Його я знаю.
Алістер киває.
— Може, ти поясниш, що не так із цією жінкою?
— А хто каже, що з нею щось не так?
Я наливаюся вдячністю. Відчуваю, як наповнюються легені. Хоч хтось на моєму боці.
А тоді я згадую, ким є цей хтось.
— Де ви були минулої ночі, містере Вінтерс? — питає Литтл.
— У Коннектикуті. На роботі. — Він скрегоче щелепою. — Чому ви питаєте?
— Хтось сфотографував докторку Фокс, доки вона спала. Близько другої ночі. А тоді електронною поштою надіслав їй те фото.
Очі Девіда спалахують.
— Ну й чортівня. — Він дивиться на мене. — Хтось проник у будинок?
Литтл не дає мені відповісти.
— Хтось може довести, що минулої ночі ви були у Коннектикуті?
Він ступає однією ногою вперед.
— Жінка, з якою я був.
— Хто ж це така?
— Не пам’ятаю її прізвища.
— У неї є телефон?
— А хіба у більшості його зараз немає?
— Нам знадобиться її номер, — каже Литтл.
— Він — єдиний, хто міг мене сфотографувати, — наполягаю я.
Удар. Одна брова Девіда випинається вгору.
— Що?
Дивлячись на нього, заглядаючи в ті бездонні очі, я відчуваю, як мене похитує.
— Це ти зробив те фото?
Він вишкірюється.
— Ти думаєш, я прийшов і…
— Ніхто так не думає, — каже Нореллі.
— Я думаю, — кидаю я їй.
— Не маю уявлення, що в дідька ви тут обговорюєте. — Девіду майже нудно. Він подає Нореллі свій телефон. — Ось. Дзвоніть. Її звуть Елізабет. — Нореллі ступає до вітальні.
Далі я не можу вимовити й слова, нічого перед тим не випивши. Відходжу від Литтла, тримаю курс на кухню; позаду чую його голос.
— Докторка Фокс каже, що бачила, як напали на жінку по сусідству. В будинку містера Расселла. Ви щось про це знаєте?
— Ні. Це тому вона мене питала про крики того разу? — Я не можу до них повернутися; якраз націджую собі вина у склянку. — Як я вже сказав, я нічого не чув.
— Звісно, що не чув, — каже Алістер.
Я повертаюся обличчям до них зі склянкою в руці.
— Але Ітан сказав…
— Ітане, марш звідси, — кричить Алістер. — Скільки ще разів…
— Заспокойтеся, містере Расселл. Докторко Фокс, я щиро не рекомендую вам цього зараз, — каже Литтл, махаючи на мене пальцем. Я відставляю склянку на кухонну стійку, але не випускаю її з рук. Почуваю себе виклично.
Він повертається знову до Девіда.
— Ви помічали щось незвичайне в сусідньому будинку?
— В нього? — питає Девід, кидаючи погляд на Алістера, який
