Українська література » Сучасна проза » Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Читаємо онлайн Жінка у вікні - А. Дж. Фінн
піднебіння. Як це…

Гудіння стихло.

Ми лежали догори дриґом.

Я знову почала задихатись. Руки полетіли і впали, занурившись у тканину навколо голови, так ніби намірялися перекинути машину в нормальне положення, вертикально підняти мене. Знову почула свій стогін, своє шипіння.

Повернула голову далі вбік. І побачила Еда, що відвернувся від мене й не рухався. З його вуха сочилася кров.

Я покликала його, чи принаймні спробувала, односкладовий видих у холоді, одна маленька хмарка пари. Трахею пронизав біль. Ремінь безпеки тісно стягнувся навколо шиї.

Я облизала губи. Язик заглибився у порожнину у верхньому ясні. Я втратила зуб.

Ремінь безпеки розсікав і мою талію, ніби тятива. Правою рукою я натиснула на пряжку, потім натиснула сильніше й ахнула, коли та клацнула. Ремінь зісковзнув з мого тіла, і я впала плечима на стелю.

Те попискування. То заїкався сигнал мого ременя про небезпеку. А потім замовк.

Дихання почало фонтанувати з мого рота парою, червоною під світлом панелі приладів, коли я розкинула руки по стелі. Зіпнулась на них. Повернула голову.

Олівія була пристебнута на задньому сидінні й тепер вона там зависла на ремені, а хвостик волосся продовжував погойдуватись. Я вигнула шию, випрямила плечі, обіпершись об стелю, потягнулася до її щоки. Пальці трусилися.

Її шкіра була крижаною.

Я зігнула лікоть: мої ноги впали набік, і я твердо приземлилася на павутину скляного люка автомобіля. Піді мною він захрустів. Я спробувала швидко випрямитись, обдираючи коліна, та поповзла до неї під барабанний дріб серця. Взяла за плечі. Струснула. Закричала.

Мене тіпало. Її тіпало також, і в такт із цим похитувалося її волосся.

— Лівві, — скрикнула я палаючим горлом і відчула смак крові в роті, на губах.

— Лівві, — покликала я, і з очей полилися сльози.

— Лівві, — видихнула я, і її очі розплющились.

На мить моє серце зупинилось.

Вона подивилась на мене, зазирнула в мене, і вимовила єдине слово:

— Матусю.

Я втопила палець у пряжку її ременя безпеки. Ремінь із сичанням попустився, і я, притримуючи голову, на руках її опустила, її кінцівки розкинулись по стелі з торохкотливим звуком брязкальця для немовлят. Одна з рук вільно звисла в рукаві.

Я вклала її уздовж люка.

— Ш-ш-ш, — заспокоювала я її, хоча вона не видала жодного звуку, хоча її очі знову були заплющені. Вона виглядала ніби принцеса.

— Агов, — я потрусила її плече. Вона вдруге на мене глянула. — Агов, — повторила я. Спробувала посміхнутись. Але моє обличчя, схоже, заніміло.

Я поквапилася до дверцят, вхопилася за ручку, смикнула. Смикнула знову. Почула клацання замка. Натиснула на вікно, розтягнувши пальці по склу. Двері відчинилися навстіж, беззвучно проковзнувши у темряву.

Я потяглася вперед і сперлася руками на землю, відчуваючи, як під долонями палає сніг. Далі встромила в нього лікті, розслабила коліна та потягла себе. Витягла тулуб з машини, наполовину занурившись у зледенілий сніг. Він рипнув піді мною. Я потяглася далі. Талія. Стегна. Коліна. Гомілки. Стопи. Манжета у мене на щиколотці зачепилася за гачок для одягу в салоні; ривком я висмикнула ногу й вибралася з машини.

І перевернулася на спину. Хребет пронизало розрядом болю. Я втягнула повітря. Здригнулась. Голова закинулася так, ніби відділилася від шиї.

Немає часу. Немає часу. Я зібралася, підтягнула ноги, поставила їх у робочу позицію та стала на коліна біля машини. Роззирнулася навколо.

Поглянула вгору. Зір плив обертом.

Небо було перевернутим казаном із зірок і простору. Місяць був уповні, світлою планетою бовванів замість Сонця, а каньйон внизу сяяв тінню та світлом, різко, наче гравюра. Снігопад майже припинився, у повітрі пропливали тільки дрібні приблуди пластівців. Світ виглядав, ніби новостворений.

І звук…

Тиша. Повна, абсолютна тиша. Ні дихання вітру, ні шуму гілок. Німе кіно, завмерлий фотокадр. Я повернулася на колінах, почула, як під ними рипить сніг.

Назад, на землю. Машина впала на передок, її ніс розтрощило об землю, а задок після перекидання вихилило дещо вгору. Я побачила оголене шасі, ніби нижню частину комахи. Мене пересмикнуло. Хребет сіпнуло від болю.

Я запірнула назад до салону, вхопилася пальцями за низ куртки Олівії. І потягнула. Повз люк, повз підголівники, витягла її з машини. Обхопила її обім’якле тільце, ніби ганчіркову ляльку, взяла на руки. Промовила її ім’я. Ще раз. Вона розплющила очі.

— Привіт, — сказала я.

Із тріпотінням її очі заплющились.

Поклала її біля машини, а тоді відтягнула дещо назад на випадок, якщо б авто посунулось униз. Її голова схилилась на плече; я взяла її — ніжно-ніжно — та повернула обличчям до неба.

Я перепочила, легені натужно гарували, як ковальські міхи. Глянула на свою дитинку, на янголятко у снігу.

Легенько торкнулася її пораненої руки. Вона не відреагувала. Торкнулася знову, сильніше, й побачила, як від болю зморщилося її обличчя.

Далі Ед.

Я заповзла досередини ще раз, доки не зрозуміла, що ніяк не зможу витягнути його назовні через заднє сидіння. Рушила назад, човгаючи по стелі гомілками вперед; вийшла з машини; потягнулася до ручки передніх дверцят. Стиснула її. Стиснула вдруге. Замок піддався, клацнув. Дверцята відчинилися.

Ось і він, його шкіра тепло червоніла від лампочки «швидкої допомоги» на панелі приладів. Доки розстібала його ремінь безпеки, я задумалась над тим освітленням, як батарея змогла вижити після зіткнення. Він опустився до мене, розмотавшись, ніби на буксирному тросі. Я взяла його під пахви.

І потягнула, стукнувшись головою об важіль коробки передач, буксируючи його тіло по стелі. Коли ми вибралися з машини, я помітила, що його обличчя закривавлене.

Піднявшись, я потягла далі, похитуючись, доки ми не опинилися біля Олівії, а тоді опустила його біля неї. Вона поворухнулась. Він — ні. Я взяла його за руку, засукала рукав від зап’ястка, притиснула палець до шкіри. Пульс тремтів.

Ми вибралися з машини. Усі троє тепер під розсипом зірок, на підлозі Всесвіту. Було чути тільки сухе локомотивне пихтіння — моє дихання. Я задихалась. Піт стікав мені по боках, лиснів у мене на шиї.

Я загнула руку за спину, обережно почала обмацувати, спинаючись пальцями по хребту, ніби по драбині. Між лопатками хребці спалахнули болем.

Я вдихнула, видихнула. Зауважила, як тоненькі цівки пари кволо пробивалися з рота Олівії та Еда.

Озирнулася.

Очі зміряли те, що скидалося на сотню ярдів[236] стрімкого урвища, вкритого чагарниками, обдутого білим флуоресцентним сяйвом Місяця. Незрима дорога лежала десь над головою, але до неї не вів ніякий шлях, жодної стежинки не було видно навколо. Наша аварійна посадка припала на невеликий поріг, маленький скелястий виступ у горі;

Відгуки про книгу Жінка у вікні - А. Дж. Фінн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: