Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Чергова спроба.

— Ось ми й прийшли, — каже він, м’яко повертаючи мене праворуч.

Я підіймаю парасолю до неба, розплющую очі, бачу, що опинилася перед ворітьми й будинок нависає наді мною. Я здригаюсь.

Він говорить знову.

— У вас двері відчинені.

Звісно, він має рацію: я можу зазирнути просто до залитої світлом вітальні, що блищить, ніби золотий зуб на обличчі будинку. Парасоля тремтить у руках. Я знову заплющую очі.

— Це ви їх залишили відчиненими?

Я киваю.

— Добре. — Його рука ковзнула мені на плече, м’яко підштовхнула вперед.

— Що ви робите?

Це не його голос. Хватка міцнішає; очі розплющуються до того, як я встигаю їх зупинити.

Біля нас, зіщулившись у своєму завеликому светрі, у блідому світлі стоїть Ітан. Непримітний прищ порушує його брову. Пальці не можуть знайти собі місця в кишенях.

Я чую свій голос, що бурмоче його ім’я.

Хлопець Такеда повертається до мене.

— Ви знайомі?

— Що ви робите? — повторює Ітан, ступивши крок вперед. — Вам не можна виходити з дому.

Твоя «мама» може багато про це розповісти, думаю я.

— З нею все добре? — питає він.

— Думаю, так, — відповідає Такеда. Якимось чином я несподівано згадую, що його звуть Нік.

Я повільно звішую свій погляд між ними. Вони майже ровесники, мабуть, але мій ескорт — це вже молодий чоловік, зовсім зрілий, як готова мармурова скульптура; Ітан же — незграбний, худий, з вузькими плечима і розколотою бровою — поруч з Ніком він виглядає як дитина. Він і є дитина, нагадую я собі.

— Можна… Можна я проведу її всередину? — питає він, кидаючи погляд на мене.

Нік робить те саме. Я знову киваю.

— Думаю, так, — погоджується Такеда.

Ітан робить ще крок до нас, кладе руку мені на спину. На якусь мить вони мене оточили з обох боків, ніби крила, прикріплені на лопатках.

— Якщо ви цього хочете, звісно, — додає Ітан.

Я заглядаю йому в очі, ті водянисті блакитні очі.

— Так, — видихаю я.

Нік відпускає мене, відходить. Губами я вимовляю слова, але не встигаю вкласти в них звук.

— Будь ласка, — відповідає він. Ітану: — Думаю, в неї стався шок. Дай їй, мабуть, води. — Він повертається на вулицю. — Хочете, я загляну до вас пізніше?

Я хитаю головою. Ітан знизує плечима.

— Можливо. Побачимо, як там складеться.

— Добре. — Нік підіймає руку, смикає її в легенькому помаху. — До побачення, докторко Фокс.

Поки він йде, на нас, здригаючись, падає дощ, змочуючи наші голови, бризкаючи по моїй парасолі.

— Ходімте всередину, — каже Ітан.

63

Вогонь досі потріскує в каміні, ніби його щойно розпалили. Я залишила його горіти. Як безвідповідально.

Все одно, у будинку тепло, навіть коли листопад відправляє крізь двері свої пориви вітру. Як тільки ми заходимо до вітальні, Ітан витягує парасолю в мене з рук, впускає її, потім ставить у куток, доки я пропливаю до вогню, а полум’я помахує мені своїми пальцями, манить. Я сповзаю на коліна.

Якусь мить я чую, як вогонь тягнеться до мене. Чую своє дихання.

Відчуваю погляд Ітана у себе на спині.

Дідусів годинник збирається із силами і бамкає тричі.

Тоді Ітан йде на кухню. Наповнює склянку в раковині. Повертається до мене.

Я вже дихаю глибоко й рівно. Він ставить склянку на підлогу біля мене; вона м’яко брязкає об камінь.

— Чому ти збрехав? — запитую я.

Пауза. Я заглядаю в полум’я й чекаю, доки він відповість.

Натомість чую, як він переступає з ноги на ногу. Я повертаюся до нього, продовжуючи стояти на колінах. Він височіє наді мною, худий, як тріска, із загравою вогню на обличчі.

— Про що? — запитує він, дивлячись на свої ступні.

Я одразу ж хитаю головою.

— Ти знаєш, про що.

Знову пауза. Він заплющує очі, змахнувши віями над щоками. Раптом він стає дуже молодим на вигляд, навіть молодшим, ніж раніше.

— Хто та жінка? — тисну я на нього.

— Моя мама, — каже він низьким голосом.

— Я знаю твою маму.

— Ні, ви… Ви заплутались. — Тепер вже він хитає головою. — Ви не знаєте, про що говорите. Так… — На мить він змовкає. — Так каже мій тато, — закінчує речення.

Мій тато. Я простягаю руки по підлозі, спинаюся на них, доки, нарешті, не підводжуся на рівні ноги.

— Усі мені так кажуть. Навіть мої друзі. — Я ковтаю слину. — Навіть мій чоловік. Але я знаю, що бачила.

— Мій тато каже, що ви божевільна.

Я не відказую на це нічого.

Він відступає на крок назад.

— Я мушу йти. Мені не варто тут бути.

Роблю крок уперед.

— Де твоя мама?

Він не відповідає, лише дивиться на мене широко розплющеними очима. Використовуй легкий дотик, завжди радив нам Веслі, от тільки для мене це вже запізно.

— Твоя мама мертва?

Нічого. Я бачу полум’я, відображене в його очах. Його зіниці — дрібні іскорки.

Потім він щось вимовляє, але мені не чути.

— Що? — Нахиляюся вперед, чую, як він шепоче два слова:

— Мені страшно.

Не встигаю я відповісти, як він кидається до дверей у вітальню, рвучко їх прочиняє. Їх відкидає назад, коли стогнуть вхідні двері, двері у вітальню з гуркотом зачиняються.

Я залишаюся стояти біля каміна, з теплом за спиною і холодом передпокою переді мною.

64

Зачинивши вхідні двері на замок, підіймаю склянку з підлоги та виливаю її вміст до раковини. Пляшка мерло дзенькає об край, коли я переливаю з неї вино. Дзенькає знову. В мене тремтять руки.

Заглиблююся в напій, заглиблююся в роздуми. Відчуваю себе виснаженою, але збудженою. Я наважилася вийти назовні — прогулялася назовні — і вижила. Цікаво, що сказав би доктор Філдінґ. Цікаво, що я йому скажу. Мабуть, нічого. Я насуплююсь.

А ще тепер я знаю більше. Та жінка панікує. Ітан наляканий. Джейн… Що ж, про Джейн я не знаю. Але це вже більше, ніж я знала до того. Відчуття, ніби я забрала пішака. Я — Мисляча машина.

Продовжую пити. Я — Алкогольна машина.

Я п’ю, доки не перестають смикатися мої нерви. Протягом години — за дідусевим годинником. Дивлюся, як хвилинна стрілка проходить по циферблату, уявляю, як мої вени наповнює насичене густе вино, як воно охолоджує мене, підсилює мене. А тоді пливу нагору. Помічаю на майданчику кота; він бачить мене й застрибує до кабінету. Йду слідом.

На столі загоряється екран мого телефона. Номер я не впізнаю. Відставляю келих на стіл. Після третього дзвінка я