Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Так.

— І уникаєш алкоголю?

Звісно, що ні.

— Звісно, що так.

Пауза. Я не знаю, чи він мені вірить.

— Хочеш сказати щось Лівві?

Із полегшенням я видихаю.

— Хочу. — Я слухаю, як дощ барабанить пальцями по склу. А за мить вже чую її м’який, із придихом голос.

— Матусю?

Я свічуся.

— Привіт, Гарбузику.

— Привіт.

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Я сумую за тобою.

— Угу.

— Що-що?

— Я сказала «угу».

— Це означає «я також за тобою сумую, матусю»?

— Так. Що там діється?

— Де?

— У місті Нью-Йорк. — Вона завжди його так називала. Так офіційно.

— Маєш на увазі, вдома? — У мене розширюється серце: вдома.

— Так, вдома.

— Та так, одна проблема із сусідами. Нашими новими сусідами.

— І в чому ж справа?

— Нічого серйозного, Гарбузику. Просто непорозуміння.

Тут знову голос Еда.

— Послухай, Анно… Вибач, що перебиваю, маленька… Якщо тебе турбує Девід, тобі варто зв’язатися з поліцією. Не тому, що він, ну… якось причетний до всієї цієї справи, але… він вже на обліку, а тобі не варто боятися власного орендаря.

Я киваю.

— Так.

— Добре?

Я знову киваю.

— У тебе ще є номер того копа?

— Литтла. Так, є.

Я саме визираю через жалюзі, коли за сквером проблискує якийсь порух. Розчахнулися двері дому Расселлів, ясний ляскіт білого в сірій мжичці.

— Добре, — каже Ед, та я вже його не чую.

Коли двері зачиняються, на ґанку з’являється жінка. Вона одягнена у червоне пальто до колін, ніби полум’я смолоскипа, а над її головою вистрибує напівпрозорий півмісяць парасолі. Я тягнуся до фотоапарата на столі, підводжу його до ока.

— Що ти казав? — питаю я Еда.

— Я сказав, щоб ти берегла себе.

Я заглядаю через видошукач. Потоки дощової води, ніби варикозні вени, тягнуться по парасолі. Я опускаю об’єктив, збільшую її обличчя: кирпатий ніс, молочна шкіра. Темні хмари згущуються в неї під очима. Вона давно не спала.

Доки я прощаюся з Едом, вона повільно спускається передніми сходами у своїх високих черевичках. Зупиняється, витягує з кишені телефон, вивчає екран; тоді ховає його і повертає на схід, у мій бік. Її обличчя зникає за куполом парасолі.

Я мушу з нею поговорити.

61

Зараз, доки вона сама. Зараз, доки Алістер не зможе втрутитись. Зараз, доки кров вирує у моїх скронях.

Зараз.

Я вилітаю в коридор, кружляю вниз сходами. Якщо я про це не думатиму, мені вдасться. Якщо я не думатиму. Не думай. Думання поки що нікуди мене не привело. «Сенс божевілля, Фокс, — любив нагадувати мені Веслі, перефразовуючи Ейнштейна, — це повторювати одну й ту саму річ знову й знову і очікувати іншого результату». Тому припиняй роздумувати й почни діяти.

Звісно, минули тільки три дні, відколи я востаннє діяла — діяла точно так само — і все закінчилося лікарняним ліжком. Спробувати це знову — ось божевілля.

У будь-якому випадку, я божевільна. Добре. Це варто знати. І я більше не впевнена, що мій будинок — це безпечне місце.

Мої домашні капці ковзають по кухонній підлозі, доки я біжу й різко повертаю біля дивана. Той флакон атівану на журнальному столику. Я перевертаю його, витрушую три пігулки собі на долоню, плескаю нею по роті. Моє здоров’я. Я відчуваю себе Алісою, яка ковтає мікстуру «випий мене».

Біжу до дверей. Вклякаю, щоб дістати парасолю. Встаю, відводжу засуви, прочиняю двері. Тепер я у передпокої, водянисте світло ллється крізь вітражне скло. Я вдихаю — один, два — та перемикаю пружину парасолі. Зі звуком несподіваного подиху чаша розправляється у мороці. Я підіймаю її до рівня очей, обмацую замок іншою рукою. Уся штука в тому, щоб постійно дихати. Уся штука в тому, щоб не зупинятися.

Я не зупиняюсь.

Замок повертається в руці. Далі повертається ручка. Я змикаю повіки й тягну. Зітхання прохолодного повітря. Двері вдавлюються в парасолю; я маневрую через дверний проріз.

Тепер холод огортає мене, обіймає моє тіло. Поспішаю вниз по сходах. Один, два, три, чотири. Парасоля впирається у повітря, прорізає його, ніби ніс корабля; з міцно заплющеними очима я відчуваю, як вітер колючими потоками пролітає з усіх боків навколо мене.

Мої гомілки гальмують. Метал. Ворота. Наосліп махаю рукою, доки не хапаюсь за них, відчиняю та виходжу. Підошви капців хляпаються на цемент. Я на тротуарі. Відчуваю, як голки дощу проколюють моє волосся, мою шкіру.

Дивно: за усі місяці експериментів за цим сміховинним методом парасолі ані мені, ані (як я собі думаю) доктору Філдінґу жодного разу не спало на думку, що я можу просто заплющити очі. Мабуть, тому, що немає сенсу блукати довкола незрячою. Я відчуваю зміну атмосферного тиску, й мої відчуття загострюються; я знаю, що небо широке й глибоке, перевернутий океан… Та я змикаю очі ще міцніше і думаю про свій будинок: мій кабінет, мою кухню, мій диван. Мого кота. Мій комп’ютер. Мої фотографії.

Я повертаю ліворуч. На схід.

Наосліп я йду по тротуару. Мені потрібно зорієнтуватися. Потрібно подивитись. Повільно я розплющую очі. Світло сочиться крізь хащі моїх вій.

На мить я сповільнююсь, майже зовсім зупиняюсь. Скошую погляд на заштриховані нутрощі парасолі. Чотири квадратики чорного, чотири лінії білого. Я уявляю, як ці лінії наповнюються енергією, пульсують, ніби кардіограма, вистрибуючи та тонучи, в унісон із моїм серцебиттям. Зосередься. Один, два, три, чотири.

Я підіймаю парасолю на кілька градусів, потім ще на пару. Он вона, сяє, ніби прожектор, червона, ніби сигнал світлофора: те багряне пальто, ті темні черевички, прозорий пластиковий півмісяць нависає над головою. Між нами простягнувся тунель з дощу та тротуару.

Що я робитиму, якщо вона обернеться?

Але вона цього не робить. Я опускаю парасолю та знову стискаю очі. Крок уперед.

Другий. Третій. Четвертий. Доки я спотикаюсь об тріщину в асфальті, мої капці вже наскрізь мокрі, тіло несамовито труситься, піт стікає по спині, і я вирішую насмілитись на другий погляд. Цього разу розплющую інше око, підіймаю парасолю, доки жінка знову не спалахує перед моїм зором, ніби миготливе полум’я. Я кидаю погляд ліворуч — школа святої Димфни, а далі вогнисто-червоний будинок, з ящиками для квітів, де тріпотять хризантеми. Кидаю погляд праворуч: блискучі очі якогось пікапа витріщаються на вулицю, фари, що лютують серед сльоти. Я завмираю. Авто пропливає повз. Здавлюю очі повіками.

Коли я знову їх розплющую, автомобіля вже не видно. А коли окидаю поглядом тротуар, то бачу, що і її також.

Зникла. Тротуар порожній. Далеко, крізь туман, я розрізняю зав’язь транспортного руху на перехресті.

Туман