Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Повістку про виклик до військкомату вручила йому ввечері мати.

— Виходить, сину, залишилося бути тобі з нами три дні й три ночі.

В документі зазначалося, що підприємства й організації, де працює військовозобов'язаний, повинні звільнити з роботи і розрахуватися з призовником протягом двадцяти чотирьох годин.

«Там усе сказано». — Голос у матері спокійний, тільки руки, коли віддавали повістку, тремтіли.

Як і в минулі роки, гуляйгірці, звичайно, випроводжатимуть своїх призовників урочисто, про це подбають сільрада й колгосп. А Павлові ще треба забрати свої речі з гуртожитку, оформити всі потрібні документи на фабриці, знятися з комсомольського обліку. Ну, й попрощатися з товаришами по роботі. Йому йти працювати на другу зміну, але повістка змінила ситуацію. Павло ще раз перечитав її.

Правду сказала мати. Про все в ній написано: треба мати в запасі пару білизни — це найбільше здивувало… «Цікаво, де ж це я служитиму?..» Ну, та не треба морочити собі голову. Все з'ясується. Підкреслювалося й про теплий верхній одяг. Чи не означає це, що випали суворі холодні краї? Чи не на Далекому Сході доведеться захищати рідну землю, як тим трьом танкістам з пісні? Хотілося чомусь саме туди. Якщо прийшов час охороняти спокій Батьківщини, то вже — де найважче. Самураї, басмачі — всі, кому хочеться воювати, — десь там, на сході.

Якби спитали у Павла, де хоче служити, то не задумався б, назвав би Сибір, Кавказ або Зауралля. Наталка, як тільки почула, що його забирають на дійсну, перестріла вранці біля колодязя.

— Правда, що на Далекий Схід зібрався?

— Звідки ти взяла?

— Мати твоя натякнула. Ніби кожух радять з собою брати.

Павло посміхнувся: «Нехай знають наших». До нього, мовляв, велике довір'я у військових начальників, як колись до Івана Михайловича Чепеля, бо не кожного пошлеш за тридев'ять земель.

— Не знаю, Наталко, їй-богу, не знаю, — признався сусідці.— Військова служба — діло таке… Куди пошлють, туди і поїдеш.

— А я не знаю, чи буду дома, як вас випроводжатимуть. Але обіцяю: хочеш чи не хочеш — писатиму обов'язково. І маму твою буду провідувати частіше, ніж досі.— Помовчала трохи, потім подивилася на нього, не вагаючись, узяла його за руку. — Бачу, ти не дуже переживаєш розлуку. Молодець, Твоє не втече. Згадуй нас, не забувай. Даси мені нову адресу, то часто писатиму.

Павло потис їй руку, щиро притулився до дівчини, як брат до сестри.

Коли простував на станцію, ще довго відчував на собі Наталчин теплий погляд. У вагоні несподівано подумав: хороша комусь буде дружина. «А може, я таки справді звичайнісінький дурень? Не здатний розібратися, хто мені друг, а хто — так собі».

Оглядівся. Це був той самий комсомольський вагон.

Біля столика грали в доміно. Сухо стукотіли кісточки а розмова велася не про гру, а про наказ наркома, призов до армії. Павло озирнувся: молоді хлопці, робітничий клас. Видно, ливарники. Руки з грубими долонями, місцями попечені, часом забувають роботяги про рукавиці а з розплавленим залізом жарти погані. Може, й вони одержали повістки? Третій, як видно з розмови, від, служив уже, виступає в ролі порадника. Розказує, що найважче проходити курс молодого бійця, а далі все йде як по маслу. А спочатку… На кожному кроці підказують, підправляють, сиплються звідусіль зауваження: не так повернувся, не так підійшов, не так приклав руку до кашкета. Але не бійся, ніхто на тебе стягнення не накладе. Навіть сам комдив. Не має права, поки ти не закінчив свій початковий курс. Отож живи спокійно. Найбільше старшину люби. Від нього все залежить. Не бійся, він побачить, відчує, запам'ятає. Всі старшини наче одну школу проходять. Протягом шести місяців перебував і я в цій ролі. Так от, хочеш чи не хочеш, а спуску нікому не даєш. Посада така.

«І своїм товаришам, і мені лекцію читає,— посміхнувся Павло, — Тоді, як батько служив у старій армії, старшин не було». Інше словечко застряло у пам'яті: фельдфебель. Що ж до старшин, то це не ті часи, щоб над солдатами збиткуватися. Червоноармійці знають свої права. Та й над старшинами є начальство. Який би не мав характер старшина, а мусить підкорятися існуючому порядку, не перевищувати своїх прав. Свідома дисципліна — ось що головне.

До початку другої зміни ще далеко, а в дворі фабрики пожвавлення. І тут призовники. їх легко впізнати по чоботях, валянках, кожушках. Є й у демісезонних пальтах з відкоченими комірами, в черевиках з калошами, в теплих кепках. Павло впізнає хлопців з передмість: з Данилівки, Рогані, Циркунів. У декого в руках обхідні листи. Його зустріли як побратима: здогадуються, що й він з ними — народився в чотирнадцятому…

— За характеристикою? — цікавиться Валерій Дудар, напарник Павла по ремонтному цеху.

— Точно не знаю, чи треба ще й фабричну… На мене сільрада повинна писати…

Призовник у брезентовій формі пожежника пояснює:

— І сільрада, і комітет комсомолу фабрики. Займай чер до Тюриної.

Хлопці жартують, бадьоряться — свідчення того, що вони вже звикли до повістки, що допризовний період їхнього життя закінчився.

— То й справді, хто до Тюриної останній? — цікавиться Павло.

— Ти, — ткнув пальцем у груди Павлові Валерка. — А я попереду.