Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

чого йому? За вікном квартири — учбовий плац, все чисто їй видно: і як бігають, і як стрибають, і як на турніку крутяться. Аж трохи дивно їй, що полковнику доводиться те саме робити. Виїжджають кудись машини з червоноармійцями, а він чомусь верхи на коні. Писала, що в клубі фільм «Чапаєв» демонстрували. Сподобався. А далі про гречку. «Казали — гречки мало сіють у колгоспах, а де ж вона береться? З Америки возять? Гречана та пшоняна каша і в солдатській, і в командирській їдальні. Людей багато, і на всіх вистачає. Тебе, Павлушо, ще не призивають? Ну, погуляй, погуляй. Син передає уклін тобі й матері… До речі, які оцінки заробив на курсах?»

А що писати? Екзаменів у Павла не буває, тільки співбесіди. Викладач ставить питання, хто хоче, той і відповідає. Товариші приєднуються, допомагають, кожен по кілька слів підкине. Ніякого школярства. Що знаєш — кажи, чого не знаєш — питай і запам'ятовуй. Більше заглядай у підручник, в допоміжну літературу. Здавалося б, прості істини. Відвідувачі курсів — не діти, свідомі громадяни, робочий клас. Навчання після восьмигодинного трудового дня — нелегка штука.

Викладач радить завтра прийти з грішми, будуть підручники.

І цей день на курсах схожий на попередній. Лекції зовсім короткі — вся надія на самопідготовку, на підручник, «П'ять років тому, — каже викладач, — я був електромонтером, таким слухачем, як ви, зрозуміло? Боятися нічого. Наука дається тому добре, хто її гризе. Чули ж: «Гризіть молодими зубами граніт науки».

З навчанням у Павла справи задовільні. От тільки прогулів набралося чимало. І ті дні йому зарахували у прогули, коли їздили в Москву. Поскаржився навіть Розі Тюриній. Не від нього, мовляв, залежало — їхати чи не їхати.

— Так, розумію тебе, — замислилася Тюрина. — Начебто причина цілком об'єктивна. Якщо відстаєш, сховатися за нею можна…

— Сховатися? — скипів Павло. — Усі ж знали, що я на курсах, а відрядили в Москву.

Тюрина посміхнулася винувато.

— Комсомольське доручення — то само собою, а навчання, воно завжди у нас на першому місці. Робота, навчання визначають твоє місце в житті. Так що підтягнися, Чепель, коли відстав. Ми тебе по голівці за погані показники не погладимо. Спасибі, що підказав, обов'язково заслухаємо на комітеті завідуючого курсами. Охоплено сімнадцять комсомольців і троє кандидатів партії. А скільки з них дійдуть до фінішу? Скільки потраплять на робітфак? Готуйся і ти, Чепелю, до обговорення. Виступиш. До речі, тобі зарплатню підвищили? Ні? Сам винен. Під лежачий камінь вода не тече. Здати на розряд треба. Ти ж і досі формально в учнях ходиш?

— Мало ще працював.

— Мало чи багато — не це головне. У фабзайців досвід брати треба. Випустили їх по третьому, а через місяць кільком уже підвищили. Майстри! А справа в тому, що вони — підшефні Марусі Букреєвої, відомої стахановки. Хто твій наставник у ремонтному?

— Немає такого. До старших сам придивляюся — у кого стаж…

— Кожен має своїх визнаних передовиків-стахановців, от на них і треба рівнятися.

Тюрина розмовляла впевнено, хоч обрали її комсольським ватажком фабрики недавно, за професією — економіст-плановик. Особливою активністю раніше не відзначалася, та набридло їй сидіти в цеховій конторці. Саме перед новими виборами пішла у декрет Даша Кононова, котра секретарювала три роки підряд. Рік тому Даша на районній конференції познайомилася з делегатом-льотчиком. Ну, а у військових, як відомо, немає часу довго роздумувати. І перебралася невдовзі Даша з фабричного гуртожитку до чоловіка у будинок начальницького складу Червоної Армії. Заздрили їй дівчата не тільки прядильного цеху. «Червону нитку» жартома на Журавлівці називали «ярмарком наречених». Комсомольські справи перейшли до рук Тюриної. Випурхнула плановичка із свого конторського гнізда. Помолоділа. А роботи багато. То в цехових організаціях, то засідає в комітеті, можна побачити її на першій зміні, на другій, у фабзавучі, гуртожитку. Навіть трохи схудла, але, нівроку, скоро оговталася на новій роботі, і коли прийшов на фабрику Павло Чепель, то застав її кругловидою, з ямочками на щоках, упевненою в собі. Розмовляла сердечно, дружньо, але й вимогливо. Часом їй не вистачало терпіння вислухати людину до кінця, тоді клала руку на плече співрозмовника, мовляв, усе їй зрозуміло, щось обіцяла. Середній вік комсомольців — двадцять два роки, а їй, Тюриній, пішов двадцять п'ятий. Вона член партії. Незаміжня. Рогову одного разу довелося за дорученням парткому провідати Тюрину, хвору, дома. Потім він ділився з Павлом своїми враженнями. Вона або ще тільки закохана, або вже розчарувалася. Звідки таке припущення? Дуже просто — наволочки на подушках на ліжку не білі чи кольорові, а чорні з жовтими розлучними квітами. Дивно, що Роза не ховала своїх подушок, ніби навмисне тримала їх на виду. Несвідомо порівнював Тюрину з Кретовою — вони своєю активністю і поведінкою викликали повагу. І з Лесею порівнював їх обох. Які вони всі різні. Звичайно, і хлопці не однакові. От хоч би він і Микола. По- різному живуть, по-різному думають. Треба боротися, нагадує Леся про брата свого. Вважає, що Микола спритніший од нього, Павла, слів на вітер не кидає. Згадується батько. Він передбачливо повчав: «Не слухай, сину, тих, що радять усім і кожному, — живи просто, поменше думай. Просто — не означає: абияк». Іван Михайлович хоч і мало вчився, зате від природи розумний, совісний. На все мав свою думку. Ненавидів нахаб і словоблудів. Тому, мабуть, Улановський і поважав батька, не соромився з ним дружити.

…Ніч. Тихо в кімнаті гуртожитку. Один Павло залишився в ній. Скінчили будівельники свій сезон, зобов'язання виконали, розрахувалися до наступної весни. Агітували їх кадровики залишатися на постійну роботу не згодилися. Мабуть, не стали і ніколи не стануть справжніми городянами. Знають, що і тут потрібні, і там, дома. Столяр, тесля, муляр, пічник — без них село, як людина без рук.

Для Павла зима — краща пора підтягнутися в навчанні. Важкувато дається математика. Так було і в школі. Мови не боявся, писав диктанти без помилок,