Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Валерка, як виявилося, теж мав заступати на другу зміну, але його відпустили, дали обхідний лист. Згадували в цеху й Павла. І для нього, і для всіх, у кого повістки, такий самий порядок. Наказ наркома. Валерка хвалився, що встиг уже побувати й у відділі кадрів, у бібліотеці, у фізкультурника, де йому нагадали про борг: не повернув майки спортивного товариства…

У ремонтному цеху тихо, крім начальника — нікого. Одні, видно, в Тюриної, адже більшість ремонтників — ровесники. Одразу поменшало слюсарів. Начальник цеху одягнув спецівку, на верстаті обробляє деталь. Поява Чепеля не здивувала його.

— Відпускати важко. А доведеться. Встиг лише професію свою освоїти, і на тобі. Ну, та державі видніше. У мене, Чепель, бачиш, руки забруднені, відсунь сам шухлядку стола. Візьми обхідний. Зранку заготовив. І ще один документик є для тебе. Розряд атестаційна комісія тобі присвоїла, третій поки що… Твердий третій, без натяжки. Слюсар, та ще й ремонтник. Який би рід військ не взяв, скрізь будеш при ділі. За останні роки й армія механізується: автогаражі, майстерні, автомобілі-амфібії, моторні понтони. Дивуєшся, звідки знаю? Я ж командир запасу. Помпотех батальйону.

— А заробіток тобі нарахували? — заглядав у Павлові документи Валерка, який прийшов із ним, неначе й справді він був зобов'язаний піклуватися про те.

— Аякже. І зарплатня, і премія.

— Квартальна? — здивувався Валерка. — А мені щось нічого не перепало.

Начальник цеху пояснив:

— Це персональна. В аварійний день Чепель відпрацював дві зміни. Одну в ткацькім, другу в прядильнім. Горіли, як шведи під Полтавою… А Павло виручив. Уперше мав справу з такими машинами. Чотири години підряд працював лежачи. Без передишки. Цехове начальство похвалилося директору. З його фонду виділили премію. Поздоровляю, Чепель. А щоб могорича з тебе друзі не вимагали, суму не скажу, сам дізнаєшся в касі.— Начальник цеху обняв Павла, а потім по-змовницькому попросив — Ти там у себе дома підшукай зміну. Після семирічки нехай ідуть до нас. У твій цех. Замінять тебе… Як надумають, чекаю. Нехай скажуть, що твої земляки. Це буде враховано.

Вийшли з цеху. Черги до Тюриної вже не було.

— От що, Павлику, — повчав Чепеля Валерка, — твою премію Тюрина теж повинна вписати в характеристику. Директорська премія. Справа не в сумі, а в нагороді…

Електрик пропустив Павла поперед себе.

— Думаю, варто відзначити в характеристиці на Чепеля, що прийшов на виробництво з села й відразу ж гаряче взявся за оволодіння професією. Швидко став майстром, — підказував Тюриній. Нагадав про велопробіг, навчання на курсах.

Дівчина слухала Валерія уважно, дещо записувала, а тоді раптом запитала:

— А чого це ти диктуєш мені? Краще за мене знаєш Павла?

— Вболіваю, кажу чесно. Робочий стаж у нього невеликий, а користується авторитетом. Мені приємно було з ним працювати. І якщо в одну частину потрапимо…

— Все зрозуміло, товаришу Дудар. Спасибі за допомогу. Ще ви не обмундировані, а вже почалося ваше побратимство. Все, що підказав, обов'язково ввійде в характеристику. І про тебе напишу, що ти — молодець. Знала тебе фабзавучником, а тепер — майстер. От що, хлопці, не забувайте фабрику, нашу комсомольську організацію. Відслужите, повертайтеся на свої робочі місця.

Всі зрозуміли Тюрину: хлопців і так мало на фабриці, тепер ще поменшало. Ну, а щодо Валерки, то вона завжди ставилася з особливою прихильністю. Тому, може, що вигляд у нього школярський, не схоже, що в чотирнадцятому народився. Призивають в армію згідно метричного свідоцтва — взяли і його… А варто, мабуть, добитися відстрочки, хай ще трохи підросте, змужніє.

На прохідній Валерій зупинив Павла:

— У мене пункт збору — на Холодній Горі завтра. Звідти — на вокзал. А ти куди?

— Та, мабуть, і сільських повезуть на вокзал. У мене, Валеро, таке передчуття, що обов'язково будемо разом.

Павло відчув потиск руки Дударя, здавалося, що той навмисне продемонстрував свою силу перед товаришем.

В гуртожитку до його кімнати так нікого й не підселили.

В гуртожитку тихо. Ті, що працюють на першій зміні, ще не повернулися. Після роботи — навчання. Друга зміна кінчається вночі. Так що прощатися ні з ким. Павло одразу почав спаковуватися. Не так і багато в нього майна. Все зберігалося в сундучку і в тумбочці. Книжки, зошити довелося зв'язувати окремо. Запасну чисту сорочку, всякий дріб'язок поклав у сундучок. Туди ж загорнуті черевики, сандалі. Подумав про візника. Коли їхали сюди з батьком, недорого обійшлося. Але вибрав усе ж інший варіант. Доїде трамваєм до Старомосковської, а потім — навпростець до станції недалеко. Затримався біля сторожа Семенюка, який поважно воссідав на стільці коменданта. Доля цієї людини давно зацікавила його. І раніше вони охоче розмовляли про се, про те. Про Клопотовського сторож любив погомоніти — про його настирність в антирелігійній пропаганді, про нього самого та його особисте життя, про те, чому він живе одинаком, не має сім'ї. Пояснення Семенюка просте: не мав житла, тому й холостякував. Тепер хоч і пообіцяли — виділять кімнату, а змінити щось в особистому житті пізно.

Сундучок і книги Павло перев'язав ременем, узяв на плече. Сторож випроводжав його до самої хвіртки. І тут несподіванка: назустріч двоє дівчат з його цеху. Одна з них, Валя, дивилася посмутніло то на Павла, то на його пожитки. її подруга Зоя, навпаки, жваво почала докоряти:

— На кого ж ти нас покидаєш, Павлушо? То ховався десь, ніколи тебе не застанеш у кімнаті, а тепер тишком-нишком зникаєш… Безсовісний. А може, котрась із нас проводжати тебе хоче?..

— Обмаль часу в мене, дівчата. Завтра — останній день. Так що