Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

Минули першу хату неширокої вулиці, а біля другої зупинилися. Біля її воріт очікує їх сам товариш Тихонов, старий знайомий. А поруч з ним ще кілька військових — командири у шинелях з чорними петлицями, на емблемах — перехрещені молоточки.

— Звідки, товариші? — питають.

— З Гуляйгори.

— Молодці гуляйгірці! Першими прибули. Так і запишемо. Хто з вас за старшого?

— Пакет мені доручили, — підвівся Іван Вихристюк, високий, з тонкою шиєю хлопець.

У кімнаті начальника військового стола тепло, два ослони, стільці. На всіх вистачить.

— Сідайте, товариші,— запросив гуляйгірців командир з трьома «кубиками». — Давайте познайомимося. Моє прізвище Волощук. Ми прибули за вами. Звідси поїдемо разом. Цікавитеся, куди? Але це поки що військова таємниця. Пасажирський поїзд із Харкова, вагон плацкартний, пересадок не буде. Кухні з нами немає, на своїх харчах. Запитань немає?

— Можна і на своїх, — відповів Вихристюк, показуючи на складені в кутку кімнати домашні речові мішки.

Старший лейтенант розгорнув перед собою на столі передані Вихристюком списки. Дістав з планшета інші, очевидно, для звірки. Всі, згідно списку, прибули. Старший лейтенант звернувся до командира, що сидів під вікном:

— Передаю вам, товаришу Сергєєв, цю групу. Проведете з ними бесіду. Попереджаю, товариші, без командира — нікуди, ні кроку. Відлучитися можна тільки з його дозволу. Ще дві такі групи, як ваша, прибудуть з хвилини на хвилину. Дочекаємося їх — і в путь-дорогу. І лейтенант Сергєєв, і я — ваші постійні майбутні командири. Я — начальник школи молодших командирів, а ви її курсанти. Треба мати на увазі, що вагон не спеціальний, з нами їхатимуть і цивільні пасажири. Тому прошу — ніяких зайвих розмов.

Старший лейтенант Волощук невисокий на зріст, стрункий, голос тихий, але відчувається — повторювати двічі не любить. Років йому не більше тридцяти. Сергєєв набагато молодший, добродушний з виду.

Тепер його черга, Волощук вийшов.

— Прізвище Сергєєв, ви вже знаєте. Скажу одверто, що я до певної міри, як і ви, — новобранець. Став лейтенантом зовсім недавно, з запасу. Хтось із вас, можливо, потрапить і до мене. Я говоритиму зараз про елементарні речі, котрі повинен засвоїти кожен червоноармієць. — Лейтенант повів мову про залізничний транспорт, про порядок перевезення ним військових…

Раптом лейтенант замовк. Дивився на Вихристюка. Той саме відкусив шматок пирога і не встиг проковтнути. З рота посипалися крихти.

— У вас хороший апетит, курсант Вихристюк. Але перекусити можна буде трохи пізніше, на харківському вокзалі.

Хтось постукав у двері.

— Дозвольте, товаришу лейтенант.

— Прошу.

Лейтенант Сергєєв повеселішав, звернувся до курсантів, знайомлячи їх з командиром, який щойно увійшов.

— Це, товариші, наш старшина Страхомаха. Надстроковик. — І посміхнувся: — Хай вас прізвище не лякає. Старшина — це і звання, і, в даному випадку, — службова посада. Ви щось хотіли сказати, товаришу старшина?

— Так, товаришу лейтенант. Начальник школи наказав виводити людей. Усі в зборі.

Сергєєв підвівся:

— Для вас, товариші курсанти, розпорядження і накази старшини обов'язкові. І в дорозі, і по прибутті на місце. На всю школу молодших командирів старшина один. Запам'ятайте. — Сергєєв поправив шинелю, підтягнув пояс, повісив планшет на плече. Подав знак старшині, що передає майбутніх курсантів у його розпорядження. А сам пішов.

Твердий, сильний голос старшини примусив Павла зосередитися.

— Слухай мою команду! По одному за мною — шагом марш! — Старшина круто повернувся на місці і зробив перший крок. Скрипнули половиці.— Взяти речі! — почулася нова команда.

І ось Павло у дворі. Морозець не послабшав.

— Чого стали? — запитав Страхомаха, здивований тим, що його новобранці зупинилися. — За речами — марш!..

Імпровізована колона майбутніх курсантів гордо виступила з Покотилівки. Місцеві жителі, покинувши всі свої діла, забави, повиходили з хат, вітаючи необмундированих воїнів помахами рук, теплими поглядами, а літні жінки — зітханнями. Дивиться засніжене українське селище очима матерів і батьків на знайомих і незнайомих синів своїх, покликаних до лав Червоної Армії. Чотири десятки селянських молодих трударів… Вони всі, як один, народилися в чотирнадцятому. Куди ж поведе їх засніжена біла дорога? Чи зазнають на ній вони доброї солдатської слави?

Як рій бджолиний, гуде Південний вокзал. Великий пасажирський зал, ресторан з мальовничою стелею, вражає розмірами вестибюль.

Старшина Страхомаха веде їх у спеціальний — військовий — зал. Стоїть біля патрульного з комендатури, пропускає пасажирів з речовими мішками за спинами. Павло намагається не відстати від товаришів по команді, спостерігає, де вони «приземляються».

— Курсант Чепель, не стійте посеред дороги. Знайдіть собі місце, бо поїзд нескоро, — вивів його із задуми Страхомаха. — До речі, он у правому кутку є буфет. Там гарячий чай, бутерброди. Рукомийник і все інше — в кутку, де світиться лампочка.

Іван Вихристюк, умостившись на широкій дубовій лаві, вже длубається у своєму мішку.

— А нашого полку прибуло, Чепель. Було сорок, як виходили з Покотилівки, а це ще десять на станції об'явилося.

Павло глянув туди, куди показував Іван. І першим, кого там побачив, був слюсар-ремонтник з їхнього цеху — Валерій. Місця на лаві йому не вистачило, і він сидів верхи на чемодані.