Стоїк - Теодор Драйзер

— Цілком справедливо, — відповів Ковпервуд, який відмінно розумів, куди хилить Стейн: якщо вони візьмуть на себе обов’язок витягти для нього з вогню цей англійський каштан, вони зажадають не додаткової компенсації, — більше того, що він уже пропонує, навряд чи можна вимагати, — але радше якоїсь нової форми спільного з ним контролю. Або, якщо це не вийде, вони будуть домагатися міцних гарантій для своїх капіталовкладень і, цілком імовірно, рівних з ним можливостей у відповідності із вкладеним капіталом і з урахуванням поступового розширення проектованої мережі. Але як це можна організувати?

У цю мить він не знав відповіді, і, щоб з’ясувати власну думку для себе і їхню точку зору, обережно запитав:

— Саме у зв’язку із цим я і думав: чим, власне, я міг би зацікавити вас обох? Я бачу, що ви відмінно розумієте ситуацію, і, якщо ви готові співпрацювати зі мною в цій справі, я готовий робити все, аби забезпечити сприятливий настрій. Отже, крім цього обміну, — три акції за одну, — скажіть, що саме я міг би вам запропонувати? Яка приватна угода між нами трьома була б для вас бажаною?

Утім, подальша розмова була надто довгою і складною, щоб передавати її тут. Переважно йшлося про ту попередню роботу, яку належало виконати Стейну й Джонсону. І ця попередня робота, як вони пояснювали Ковпервуду, полягала насамперед у тому, щоб увести його у певні кола лондонського суспільства, позаяк без цього його суто фінансові справи навряд чи зрушаться з місця.

— В Англії, — казав Стейн, — успіху можна досягти завдяки заступництву й підтримці фінансових і суспільних кіл, ніж власними зусиллями окремих особистостей, якими б вони не були обдарованими. Якщо ви не прийняті у відомих колах, не користуєтеся їхньою прихильністю, рухатися вперед буде дуже складно. Ви розумієте мене?

— Цілком, — відповів Ковпервуд.

— І звісно, справа ніколи в жодній ситуації не вирішується просто за допомогою холодної і практичної угоди. Між партнерами завжди має бути порозуміння і повага. А це не вирішується миттю. І залежить це не тільки від рекомендацій, але й від особистих відносин як приватного, так і світського характеру. Вам розумієте мене?

— Цілком, — відповів Ковпервуд.

— Але передусім, потрібно чітке уявлення, на яку винагороду, окрім обміну акцій, можуть розраховувати ті, хто зроблять можливою таку суспільну підтримку для вас і вашої справи.

Поки Стейн говорив, Ковпервуд вільно сидів у кріслі і, хоча здавалося, що він слухає з розумінням, однак зіркий спостерігач, уважно придивившись до нього, помітив би, що його погляд став жорсткішим, а губи стислися щільніше. Він відмінно розумів, що, повчаючи його, Стейн демонструє йому свою поблажливість. Адже шляхетний лорд, безсумнівно, обізнаний про всі скандали, пов’язані з діяльністю Ковпервуда, а також і про те, що Ковпервуд не був прийнятий у вищому світі ні в Чикаґо, ні в Нью-Йорку. І хоча він тримався украй дипломатично і ввічливо, Ковпервуд почув голу суть цих пояснень: вони походили від людини, що має надійне становище у вищому світі, і звернені до людини, відринутої цим світом. Одначе Ковпервуд не відчував ні роздратування, ні обурення. Ба більше, його це навіть забавляло, тому що він почував себе господарем становища. Він може дати Стейну і його друзям те, чого ніхто інший не міг би їм дати.

Коли Стейн врешті скінчив говорити, Ковпервуд поставив йому кілька питань стосовно згаданого порозуміння, але Стейн дуже поштиво ухилився від відповіді, сказавши, що, на його думку, ці подробиці краще залишити Джонсону. Однак він уже досить ясно уявляв собі, як не тільки гарантувати цей обмін своїх акцій Метрополітен і Районної з розрахунку три на одну, але й досягти секретної угоди між ними трьома, в якій їх права, його й Джонсона, будуть збережені, захищені і включатимуть можливість подальшого фінансового розширення з розвитком цього підприємства.

І поки Стейн спокійно витяг свій монокль і вставив його в праве око, аби зручніше було споглядати співрозмовника, Ковпервуд розводився про те, як він вдячний Стейну за його особисту зацікавленість і доброзичливість у намаганні прояснити цю ситуацію. Він переконаний, що все можна владнати на обопільне задоволення. Однак перед ним зараз стоїть завдання фінансувати підприємство, і йому треба якось подбати про це. Очевидно, йому доведеться з’їздити в Америку, щоб зібрати необхідний капітал, перш ніж почати переговори з акціонерами англійцями, і Стейн цілком погодився з цим.

Проте Ковпервуд вже мав на думці створення позикової компанії, в якій матиме 49—51 відсоток контролю, а вона в свою чергу буде кредитувати цю англійську акціонерну компанію, аби забезпечити контроль і її захоплення у випадку її краху. Далі буде видно.

Що ж стосується Береніс і Стейна, він також поки що почекає і подивиться. Адже йому вже шістдесят, тож ще кілька років, і, можливо, крім слави й суспільного визнання, все інше для нього не матиме значення. Справді, у цьому нещадному круговороті невідкладних справ, що загрожує зовсім поглинути його, він починає відчувати себе трохи стомленим. Іноді, після напруженого ділового дня, вся ця лондонська справа видається йому такою безглуздою витівкою для нього в його віці. Адже лише два роки тому, в Чикаґо, він думав, що, якщо йому вдасться подовжити свої концесії, він відмовиться від керівництва, вийде зі справи й вирушить подорожувати. Він навіть подумував тоді — якщо Береніс відкине його пропозицію, і він залишиться на самоті, то, можливо, він якось примириться з Ейлін і повернеться у свій будинок в Нью-Йорку; придумає собі якісь розваги і заняття, достатньо необтяжливі, щоб дивитися на них як на заслужений відпочинок.

А тепер — ось як все вийшло? І навіщо це все? Що він може від цього отримати, окрім задоволення бути з Береніс, що, якби вона побажала, могло б коштувати набагато менших зусиль. Одначе, вона чомусь наполягала на цьому, та й він сам запевняв себе, що це його обов’язок перед самим собою, перед своїм власним життям і репутацією видатного фінансиста, яка свідчить про його надзвичайну творчу силу, і тому він повинен іти вперед і завершити свою