Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

class="a">[110] сходити на прийом? Мабуть, не слід було тікати із зали. Міг би спокійно спереду сісти на лавку. Переді мною тобі нема чого соромитися». — «Ні, більше туди не піду, та воно вже й не помагає, і взагалі все це дурниці. Якого біса я маю там спереду повзати на колінах і молитися, якщо я невіруючий». — «Ну, я розумію. Якщо не віриш, то користи з того не буде». Франц поглянув на друга, що похмуро витріщився на свою порожню чашку. «Послухай, Райнгольде, я навіть не знаю, чим я би міг тобі допомогти. Треба все добре обмізкувати. Напевне, треба зробити так, щоб жінки тобі надовго спротивилися». — «Та мене вже зараз просто нудить від тої білявої Труди. Але якби ти побачив мене завтра чи післязавтра, коли з'явиться Неллі, або Густа, або як там їх усіх зватимуть, — тоді подивишся на Райнгольда. І на його червоні вуха. Ні про що не думаю, а лише про те, щоб запопасти саме її, навіть якщо всі свої гроші доведеться викинути, все одно хочу її мати». — «Що ж тобі в них так подобається?» — «Хочеш знати, чим вони мене приваблюють? Та нічим особливим. У тім-то й річ. Скажімо, одна має зачіску «бубікопф», під хлопчика, або постійно жартує. Чому вони мені подобаються, Франце, я й сам до пуття не знаю. А жінки, ти їх поспитай, то вони й самі дивуються, коли я раптом розпалюся як бик і не рухаюся з місця. От спитай хоч у Циллі. Нічого не можу з собою вдіяти, нічого не можу зробити». Франц вражено витріщається на Райнгольда.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся, вже скоро його косовиця, а нам страждать доведеться[111].

Дивний хлопак. Франц усміхнувся. А Райнгольду геть не до смішок.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, вже скоро його косовиця.

А Франц собі думає: треба тебе трохи розтермосити, хлопче. Ми тобі капелюха на десять сантиметрів глибше насунемо. «Гаразд, Райнгольде, щось придумаємо. Спершу з Циллі побалакаю».

Франц розмірковує над торгівлею дівчатами, й раптом йому більше цього не хочеться, йому потрібно щось інше

«Циллі, не сідай одразу на коліна. І не кидайся отак відразу. Ти ж моя кицюня. Ану вгадай, з ким я зустрічався». — «І знати не хочу». — «Ціпонько, ціп-ціп-ціп. Так із ким же? З Райнгольдом». Тут мала насупилася. З якого б то доброго дива? «З Райнгольдом? І що він каже?» — «Багато чого». — «А ти сидиш, вуха розвісив, ще й, напевно, віриш усьому?» — «Та що ти, Циллікен». — «Ну, тоді я піду. Спершу чекай на тебе цілісінькі три години, а потім вислуховуй від тебе усілякі дурниці». — «Та ні, що ти [явно здуріла!], це ти маєш мені дещо розповісти, а не він». — «Та в чому річ? Нічого не розумію».

І тут понеслося! Ця чорнявка Циллі так увійшла в раж, що часом їй аж дух перехоплювало, а Франц її ще більше розгарячив, обціловує всю, поки та говорить, бо вона така гарненька, коли гнівається, як пташечка з блискучим червоним пір'ячком, а тут вона ще й розплакалася, коли пригадала, як то все було. «Так ось, оцей Райнгольд, він для жінки не коханець і навіть не сутенер, він взагалі навіть не чоловік, а просто нездара. Скаче по вулиці, як горобець, ту дзьобне, ту дзьобне, аж хапне собі одну. Про це тобі десятки дівчат розкажуть. Ти думаєш, я була в нього перша чи восьма? Та де там — може, сота. Якщо його запитати, то він і сам не знає, скільки в нього їх було. Тобто яке вже там «було». Слухай, Франце, якщо ти цього розбійника здаси, матимеш від мене дяку. Та що я, в мене й не залишилося більше нічого, а тобі за нього у комісаріаті винагороду дадуть. Коли подивишся на нього збоку, як він за столом сидить та свою бурду попиває склянку за склянкою, то й не здогадаєшся, що то за один. А потім він раптом як учепиться в якусь дівку». — «Він це всім розповідає». — «Спершу думаєш собі, чого він хоче, той хлопець, пішов би краще в «Пальму» та виспався. А він знову тут як тут, спритник, але добрий кавалер, що там казати, Франце, аж лоба треш і гадаєш, що з ним таке, може, він з учорашнього дня курс омолодження за Штайнахом[112] пройшов. Заводить розмови, кличе танцювати». — «Хто, Райнгольд танцює?» — «А ти що думав? Де ж я з ним познайомилася? На танцмайданчику, Шосештрасе». — «Диви, як він усе швидко прокручує».

«Він обкрутить будь-яку, Франце, хай би хто вона була, навіть заміжню, і не відстане, поки свого не доможеться». — «Ну й кавалер!» Франц реготав, аж за живіт хапався. Не клянись на вірність, я не хочу клятв, кожен хоче з часом уже нових дівчат, бо серця гарячі спокою не ймуть, все нового хочуть, поки не знайдуть, краще не клянися, краще припини, бо і в мене серце прагне новизни.

«А тобі смішно? Може, й ти такий самий?» — «Та що ти, Циллікен, просто він такий чудний, а зараз він мені скімлить, що не може відчепитися від жінок. «Не можу, ой не можу, лишить тебе саму». Франц зняв куртку. «А зараз у нього Труда, білявка, як ти думаєш, чи не забрати її в нього?» Циллі як заверещить! Ну жінки й лементують! Гарчить, як дика тигриця! Вирвала у Франца з рук куртку, пошпурила на підлогу, що ти робиш, я ж куртку не для того купив, щоб на клоччя подерти, наступного разу ти її точно порвеш, сили вистачить». — «Ти що, Франце, з дуба впав? Що це ти сказав, що ти сказав про Труду, ану повтори». І далі гарчить, як тигриця. Якщо й так далі лементуватиме, то сусіди поліцію викличуть, подумають, я хочу її порішити. Спокійно, Франце, спокійно. «Циллі, та годі одягом кидатися. Зараз він дорого коштує, та й купити його геть не просто. Давай сюди куртку. Та не бійся, не вкушу». — «Ні, ну ти й простак, Франце». — «Гаразд, нехай буде простак. Але він мій друг, той Райнгольд, і зараз він опинився у складній ситуації. Він навіть поперся на Дрезденерштрасе, до Армії Спасіння, уявляєш, хоче там молитися, я ж маю якось його підтримати, раз він мені друг. То що, не забирати в нього Труди?» — «А як же я?» — З тобою