Викрадачі - Елізабет Костова
У ті дні я сприймала життя здебільшого на дотик, а Роберт, напевно, через колір та лінії, тож ми не дуже добре розуміли світ один одного, а він не дуже відчував мою присутність. Протягом усього дня я відчувала тарілки й чашки, коли прибирала зі столу, гарячу локшину, коли готувала, слизькі від шампуню голівки дітей, коли мила їх, м’якенькі личка, гусячу шкіру на їхніх сідничках, коли витирала їх, важку мокру білизну, коли перекладала її до сушарки, а ще — цегляні сходинки веранди, коли я читала для себе протягом восьми хвилин, поки вони гралися поряд зі мною в свіжій колючій траві. Потім один з них упав, я відчула на дотик траву й землю, й подряпину на коліні, клейкий пластир, мокру щоку, мої джинси й шнурок, що розв’язався на черевику.
Коли Роберт повертався додому після занять, я торкалася його светра та його розсипчастих кучерів, його колючого підборіддя, задніх кишень, мозолистих рук. Бачила, як він піднімає на руки дітей, і самим поглядом відчувала, як його неголене обличчя шкрябає по їхніх ніжних щічках, і як дітям це подобається. У такі хвилини він, здається, був невіддільним від нас, і його дотик це підтверджував. Якщо я не була остаточно виснаженою після напруженого дня, він торкався мене, щоб я не квапилася спати, й тоді я відчувала на дотик його гладкі, не вкриті волоссям боки, м’яке кучеряве волосся між ногами, чудові пласкі соски. Тоді він, здавалося, припиняв дивитися на мене й остаточно входив до мого світу дотиків, і наші тіла рухалися, торкаючись одне одного, доки ми з палкою звичністю не зливалися повністю, вивільнюючи почуття, як багато разів до того. У ті дні я відчувала себе постійно вкритою якимись виділеннями: то з мене капало молоко, то Оскар зрошував мене струменем, якщо я перевдягала його на кілька хвилин раніше, ніж було потрібно, то мої стегна вкривалися піною, то на щоці залишалася слина від цілунків.
Можливо, із цих причин я й перейшла на дотики й залишила світ бачення, припинила малювати й писати олією — після того, як займалася цим майже щодня. Мої рідні весь час ссали мене й жували, цілували й тягли за руку, чимось мене поливали: соками, сечею, спермою, брудною водою. Я милася знов і знов, перепрала гори білизни й одягу, міняла простирадла на ліжках і нагрудники, шкребла й витирала дитячу шкіру. Мріяла зробитися знову чистою, зробити чистими їх усіх, але в ту саму мить, коли я вже налаштовувалася ось-ось усе помити, завжди траплялось щось іще, потрібно було перемивати знову.
А потому ми заходилися купувати собі садибу, як солідні люди, висилали матусі фотографії ґанків, і нарешті в’їхали до свого власного будинку — влітку, коли Інгрид виповнилося п’ять років, а Оскару — рік і шість місяців. Це було найголовніше, про що я мріяла: двоє чудових діточок, двір з гойдалкою, яку Роберт нарешті почепив (я вмовляла його протягом двох місяців), маленьке містечко, в якого навіть назва була зеленою, і пристойна постійна робота принаймні в одного з нас. А чи можемо ми колись досягти того, чого, як нам здається, прагнемо? І матуся була з нами. У перші роки, коли вона почала жити разом з нами, вона весь час поралась у саду, чистила пилососом все, що можна, годину, а той дві на день читала на терасі, де на її посріблену голову й на білі сторінки книжки падала тінь від маленьких листочків береста, що ріс поряд з будинком. Звідти вона навіть спостерігала за тим, як Інгрид і Оскар полюють на гусениць.
Насправді, я впевнена, що ті роки були для нас такими добрими саме тому, що з нами була моя матінка. Я не почувалася самотньою, а Роберт в її присутності поводився якнайкраще. Інколи він працював по дві ночі поспіль або залишався ночувати в студії коледжу, а після того виглядав стомленим, часом же в нього траплялися напади дратівливості, й тоді він кілька днів прокидався пізно. Проте загалом все йшло тихо й спокійно. Перш ніж ми залишили будинок, наданий коледжем, Роберт з власної волі замазав той безлад на горищі. Не знаю, яку роль у цьому відіграли помаранчеві пластикові флакончики з нашої аптечки. Коли-не-коли він сповіщав, що був у доктора Н., мені цього було досить — доктор Н., звичайно, був не в змозі допомогти мені, але принаймні він допомагав моєму чоловікові.
На другий рік після того, як ми оселилися в новому будинку, Роберт їздив викладати на курсах живопису в штаті Мен. Він небагато розповідав про це, але, гадаю, це пішло йому на користь. Ми разом сміялися з витівок дітей, а ночами іноді, якщо я не була надто стомленою, Роберт тягнувся до мене, й усе йшло звичним шляхом, як було завжди. Я використовувала деякі його сорочки, пошматовані натроє, щоб витирати пилюку з меблів — можна було не дивлячись витягти будь-яку з купи старого дрантя й бути певною, що то його сорочка: у ній відчувався Роберт, його запах, і тканина була звичайною для його одягу. Він виглядав задоволеним своєю роботою, а я почала брати додому роботу з редагування, на півставки, щоб легше було виплачувати іпотеку. Тим часом дітей доглядала матуся.
Якось вранці, коли вона повела дітей до парку, я вимила посуд після сніданку й піднялася на другий поверх — застелити ліжка й приступити до роботи за своїм столом у залі. Тут я помітила, що двері до студії Роберта не зачинені. Він пішов з дому, тримаючи в одній руці недопиту філіжанку кави, а я сама щойно прокинулася — у нього тоді був період, коли він прокидався дуже рано та йшов до коледжу, щоб писати картини там. І я побачила те, що він упустив на підлогу — клаптик паперу, який лежав біля відчинених дверей. Я підняла його автоматично, ні про що особливо не думаючи. Роберт часто розкидав усюди свої папери: примітки, нотатки для пам’яті, невеличкі замальовки, зім’яті серветки.
Те, що я знайшла на підлозі, було
