Викрадачі - Елізабет Костова
Листи Роберт зазвичай шкрябав на поштових листівках і адресував їх нам з Інгрид разом, телефонував же він досить часто, але нерегулярно. Та зима видалася у штаті Нью-Йорк суворою, проте сніг був чудовий. Імпресіоністський. Одного разу він малював на природі й мало не змерз зовсім. Привітав його сам президент коледжу. Кімнату йому виділили в приміщенні для гостей факультету, звідти відкривався гарний вид на ліси й парадний двір коледжу. Студенти в нього здебільшого необдаровані, хоча й цікаві як люди. У студії замало простору, проте він малює. Сьогодні вранці він ліг спати о четвертій.
Потім невелика перерва, коротке мовчання — і знову надходять листи. Листівки від нього подобалися мені більше, ніж телефонні розмови, в яких відчувалася невисловлена напруга між нами, провалля, подолати яке було тим важче, що ми не бачили очей один одного. Я намагалася телефонувати йому не частіше, ніж він мені. Одного разу він надіслав Інгрид етюд, наче знав, що цю мову вона зрозуміє краще. Я приклеїла етюд скотчем до стіни в дитячій. На ньому Роберт змалював готичні будинки, снігові замети, голі дерева. Якщо Інгрид вночі плакала, я забирала її до себе в ліжко, а вранці ми прокидалися переплетені клубком. Наприкінці лютого Роберт прилетів додому на зимові канікули й на день народження Інгрид. Він багато спав, ми з ним кохалися, але не заводили важких розмов. У нього ще будуть короткі канікули на початку квітня, сказав Роберт, але він вирішив присвятити їх живопису там, на півночі. Я не заперечувала. Якщо влітку він повернеться з більшою кількістю завершених картин, тоді, можливо, з ним буде легше жити разом.
Роберт поїхав, а до мене завітала ненадовго матуся й наказала мені щодня ходити до басейну в студмістечку. Того року я втратила більшу частину зайвої ваги, яка з’явилася після народження дитини, а решти позбулася, розтинаючи воду в басейні, пригадуючи, як гарно було — ще зовсім недавно! — почуватися молодою й веселою. Під час того візиту я вперше помітила, що в матусі трясуться руки, а на щоках з’явилися синці від того, що капіляри потріскалися. До того ж, і коліна почали припухати. І все ж вона допомагала мені зі звичною моторністю: поки вона гостювала, посуд був завжди вимитий і поставлений у сітку сушитися, численні бавовняні костюмчики Інгрид випрані й акуратно згорнуті, а сама Інгрид слухала бабусине читання стільки, скільки забажає.
Утім, матуся почала дещо здавати з погляду фізичного стану, а повернувшись до Мічигану, стала скаржитися, що їй боязко ходити по льоду. Буває, вийде за поріг: чи то за продуктами, чи до стоматолога, чи попрацювати добровільно в бібліотеці, тоді побачить лід — і все, повертає назад, а потім телефонує мені. Одного разу зізналася, що майже тиждень уже не виходить з дому. Я не бажала довго чекати на самоті вирішення того питання, від якого прокидалася тепер рано вранці. Спитала в Роберта по телефону. Він одразу, не вагаючись, погодився: матуся може переїхати жити до нас.
Я повинна була знати Роберта, однак здивувалася. Здається, я вже забула, який він був швидкий на щирість і щедрість, частіше погоджувався, ніж відмовляв, як роздаровував свої куртки друзям і навіть незнайомим людям. У мені знову прокинулась любов до нього, поки я стояла біля телефону, чекаючи, коли він повернеться з того далекого холодного студмістечка у штаті Нью-Йорк. Від душі подякувала йому, сказала, що в нас починають розквітати азалії, всюди розпускаються зелені листочки. Він сказав мені, що незабаром приїде додому, й ми обоє, здається, посміхалися один одному по телефону.
Я зателефонувала матусі, й вона не стала відмовлятися, чого я побоювалася, — замість того сказала, що повинна це обміркувати, але якщо переїде, то допоможе нам купити просторіший будинок. Я ніколи й не знала, що в неї стільки грошей, але вони таки були, а ще рік тому хтось пропонував купити її будинок в Анн-Арборі. Тож вона поміркує про це. Можливо, це слушна пропозиція. А як там застуда в Інгрид?
Розділ 32
1878 рік
У травні Ів наполягає, щоб дядечко поїхав разом з ними до Нормандії: спершу до Трувіля, а потім до села неподалік Етрети, тихого куточка, де вони вже відпочивали декілька разів, їм там подобається. Власне, це татусь запропонував, щоб його брат поїхав туди з ними, але Ів підтримує цю пропозицію власною вагою. Беатриса заперечує: чому не їхати втрьох, як було раніше? Дбати про татуся вона здатна й сама, а в тому будиночку, який Ів орендує зазвичай, є лише одна маленька кімната для гостей, і для дядька Олів’є не буде вітальні, якщо тато розміститься, як завжди. Якщо ж надати татусю інші кімнати, він нічого не зможе там знайти або впаде вночі зі сходів. Татусеві взагалі важко подорожувати, хоча він надзвичайно терплячий, і отримує таку втіху поблизу Ла-Маншу, відчуваючи сонце й легкий морський вітерець на своєму обличчі. Вона просить Іва подумати ще раз.
Проте Ів твердо стоїть на своєму. Його можуть посеред відпустки відкликати у справах, тоді принаймні Олів’є залишиться їй на поміч. Дивно — Олів’є навіть старший за тата, але за здоров’ям і жвавістю видається молодшим років на п’ятнадцять. Ів колись розповідав, що й волосся в Олів’є не побіліло, доки не померла його дружина, а це трапилося ще років за два до того, як вона познайомилася із цією родиною. Олів’є для свого віку міцний, енергійний, він здатний допомогти. А Ів так наполягає, щоб Олів’є їхав з ними, тому що не хоче зізнатися відверто: йому важко нести на своїх плечах тягар піклування про тата.
Вона знову заперечує — на цей раз слабко, — і за три тижні потому вони вже сидять у потязі, який повільно від’їжджає від вокзалу Сен-Лазар. Ів поправляє татусеві плед, що зігріває ноги, а Олів’є читає вголос із газети новини мистецтва. Здається, він уникає дивитися Беатрисі в очі. За це вона йому вдячна, тому що він своєю присутністю заповнює все купе, і нарешті їй вже хочеться перейти до іншого. З того
