Викрадачі - Елізабет Костова
— Він дійсно виглядає спокійнішим, — погодилась я.
— Будь ласка, можете ви мені розповісти, що ви побачили такого незвичного в його поведінці, що саме вас занепокоїло? Роберт сказав мені, що це ви змусили його звернутися до лікаря.
Я склала руки й розповіла про наші проблеми, Робертові проблеми, про всі запаморочливі зміни, що відбувалися останнього року.
Доктор Н. слухав мене мовчки, з незмінною доброзичливістю в погляді.
— І вам здається, що літій стабілізує його настрій?
— Так, — підтвердила я. — Він досі забагато спить і сам на це скаржиться, але здатний майже завжди вчасно підводитися й іти до коледжу на заняття. А скаржиться він тому, що не може писати картини.
— Потрібний час, щоб призвичаїтися до нового препарату, а ще потрібний час, щоб зробити висновки: які саме ліки діють найкраще й у яких дозах. — Доктор Н. знов задумливо переставив прес-пап’є, цього разу на верхній лівий кут того єдиного аркуша. — Я насправді гадаю, що в даному випадку вашому чоловікові важливо певний час приймати літій, в подальшому ліки можуть виявитися потрібними постійно — або інші ліки, якщо цей препарат нас не задовольнить. Увесь цей процес вимагатиме великого терпіння від нього й від вас теж.
Мною оволоділа нова тривога.
— Ви хочете сказати, що в нього, на вашу думку, завжди будуть ці проблеми? Він що, не зможе кинути ліки, коли йому покращає?
Доктор пересунув бронзове прес-пап’є в інший куток. Несподівано це нагадало мені дитячу гру «камінь — папір — ножиці», де один предмет може перемогти інший, але щось інше може перемогти переможця — все йде по колу й заворожує.
— Щоб поставити точний діагноз, потрібен певний час. Але, на мою думку, у Роберта…
І він назвав мені хворобу — я десь чула ту назву, в мене вона пов’язувалася з якимись незнаними речами, такими, що ніяк мене не стосуються, а тих, кого стосуються, піддають електрошоковій терапії, інакше вони здатні вбити себе. Кілька секунд я сиділа, намагаючись пов’язати ці слова з Робертом, моїм чоловіком. Неначе мене занурили з головою в холодну воду.
— Ви хочете сказати, що у мого чоловіка розумовий розлад?
— Ми не знаємо напевно, який саме стан слід вважати розумовим розладом, який породжений оточенням людини, а який є порушенням функціонального характеру, — вимовив доктор Н. з ваганням, і я вперше зненавиділа його, тому що він уникав прямої відповіді. — Препарат, який він зараз приймає, може стабілізувати його стан. Якщо ж ні, нам прийдеться спробувати дещо інше. Беручи до уваги його інтелект і відданість мистецтву та своїй сім’ї, гадаю, що він багато чого досягне, на це ви можете твердо сподіватися.
Запізно. Для мене Роберт уже не був просто Робертом. Він був людиною з психіатричним діагнозом. Я вже знала, що так, як було доти, більше не буде ніколи, як би я не намагалася викликати в собі звичні почуття до Роберта. В моїй душі був біль за нього, а ще більший — за себе саму. Доктор Н. відібрав найціннішу річ, що була в мене, а сам, поза сумнівом, просто не розумів, якого болю це завдає. Навзамін йому нічого було мені дати, лише вигляд тієї руки, що переставляла одну річ на порожньому столі. Шкода, що йому й на думку не спало попросити пробачення.
Розділ 31
Кейт
Від літію Роберт був сонний. Одного дня він зіткнувся з іншим автомобілем, коли їхав у місто до музею — на щастя, їхав не дуже швидко. Після цього випадку доктор Н. прописав йому інший препарат, поєднавши той з якимись ліками від тривоги. Роберт розповів усе це мені, коли я почала розпитувати про подробиці, а розпитувала я тепер якомога частіше, уникаючи тільки дратувати його.
У середині грудня, завдяки новим лікам, що виявилися досить ефективними, він зміг повернутися до живопису, в той же час встигаючи на заняття — він знову виглядав колишнім енергійним Робертом. У той період він працював у студії коледжу, затримуючись там до пізньої ночі кілька разів на тиждень. Одного разу я разом з Інгрид відвідала його: він заглибився у портрет — тієї жінки з моїх нічних жахів. Вона сиділа в кріслі, схрестивши руки на колінах. То була блискуча картина, завдяки якій він пізніше зміг провести велику персональну виставку в Чикаго, і жінка на цей раз виглядала пожвавленою, але не занадто. Одягнена в жовте, вона посміхалася, немов до себе самої, неначе згадавши щось приємне й суто особисте; погляд лагідний, а на столику біля неї розсипані квіти. Я відчула таке полегшення, коли побачила його за роботою — а до того ж, він писав радісну, світлу картину, — що мені вже було майже не цікаво, хто та жінка.
Тим більше мене приголомшило те, що я побачила за два-три дні потому. Я завітала до Роберта, щоб пригостити його печивом, яке нам з Інгрид вдалося приготувати разом, і побачила, що він пише ту саму картину, але з живої моделі! Виглядала, як студентка, сиділа на складаному стільчику, а не в оточенні пишних тканин. На мить серце в мене захолонуло. Вона була молода й вродлива, а Роберт весело з нею базікав, нібито намагався змусити її сидіти не рухаючись, поки він переписує куточок голови й плеча. Але їй було далеко до тієї його пані з горища. Блондинка з коротко підстриженим волоссям, зі світлими очима, одягнена у футболку з емблемою команди коледжу. Тільки прекрасна фігура й прямокутна форма підборіддя мали бодай дещо спільне з кучерявою жінкою, яку я вперше побачила на етюді, що витягла з кишені Роберта. Більше того, моя поява аж ніяк його не збентежила — він привітав поцілунками Інгрид і мене, представив дівчину як постійну натурницю студії (цю роботу виконували студентки). Сама дівчина здавалася більше захопленою Інгрид і тим, що сесія підходить до кінця, ніж Робертом. Було ясно, що він просто використовує її саме як натурницю, тож нічого нового я так і не дізналася.
Про від’їзд Роберта до штату Нью-Йорк на початку січня в мене залишилися тільки уривки спогадів. Він довго тримав Інгрид, і я збагнула, як вона виросла — вже була здатна майже охопити його довкола стану своїми ніжками. Дитина обіцяла бути схожою на Роберта — високою, з кучерявим темним волоссям. Потім пам’ятаю, як повернулася до будинку, коли його машина зникла з очей — за деревами в кінці вулиці; напевно, так, а може, я відмовилася ще мить постояти на
