Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

Я розумію, що ти, мабуть, не хочеш більше чути цього імені, і якщо так, то я тобі обіцятиму, але це ж усе через Лондон, правда? Не через нас. Просто той чортів Лондон, його грязюка, сльота, брудні вулиці, бухло. Адже в містах — хіба життя? Також мені здається, що саме в містах люди починають одне одному брехати. Як ти гадаєш, може бути? Ці індіанці ніколи не брешуть, так само як і не вміють грати. Вони нічого не вдають. Тепер я вже не вважаю їх примітивними, по-моєму, вони дико зрілі й мудрі. І, на мою думку, це тому, що вони мешкають у джунглях, а не в місті. Їх весь час оточує природа, а природа ніколи не бреше. Вона просто рухається вперед і робить своє, пробивається, як сказав би Метт. Іде гордо й говорить прямо. Іноді вона не дуже приємно поводиться, але ніколи не бреше. Ось чому я вважаю, що наш порятунок — село і діти. А під селом я маю на увазі не те, що стоїть над жвавою автострадою, де такі, як ми, купують австралійське шардоне в місцевій винній крамничці, а південно-західний акцент чути лише тоді, коли слухаєш у ванній Archers[23]. Я маю на увазі справжнє село, десь заховане — може, у Вельсі, може, в Йоркширі.

Неділя. Про діточок. Це химерним чином пов’язане з індіанцями. Ти ж пам’ятаєш, як я писав, що вони фантастично здорові, а старих людей серед них не видно, хоча, здається, плем’я прийшло до нас у повному складі? Ну от, я нарешті вмовив Мігеля про це з ними поговорити, і причина відсутності старих, виходить, у тому, що тут люди рідко живуть довше за 35 років. Так що я помилявся щодо їхнього фантастичного здоров’я, яке є чудовою рекламою джунглів. Правда полягає в тому, що вижити тут можуть лише фантастично здорові люди. Який пасаж! Але річ ось у чому: зараз я старший, ніж більшість із них будь-коли стане, — і від того холод пробігає поза шкірою. І якби ми жили там, у селі, то не було б такого, щоб я кожного вечора приходив угашений і бажав, щоб про мене подбали, а натомість отримував би на руки плакуче немовля. Якби я мав лише великі ролі, а не грав би в цій телефігні, то коли б я був удома, то був би справді вдома. Розумієш? Я міг би зробити малому манеж, купити йому дерев’яний «Ноїв ковчег» з отими всіма іграшками, дістав би таку торбу, в якій дітей носять, як тутешні індіанці століттями робили. І тоді б я, взявши маля, пішов би гуляти понад болотами, й ми трохи дали б тобі перепочити, що б ти на таке сказала? До речі, мені справді дуже шкода, що я вдарив Ґевіна.

Понеділок. Трохи сумно мені, люба. Сьогодні погиркався з Віком через сущу дурницю — через слова. Шість дурних слів, але я переконаний: не міг Фермен такого казати. Я до того, що я ж із цим чуваком уже три тижні живу, а тепер Вік мені розказує, як він має говорити? Він сказав: добре, перепиши, я за годинку це зробив, а Вік сказав, що не вірить, непереконливо. Ми все одно спробували, бо я наполіг, і знаєш що? Метт, придурок, теж каже, що непереконливо. Я сказав, що він репліку від доріжки кокаїну не відрізнить і взагалі в нього пика як із тушонки зліплена, а він сказав, що дасть мені в рило. Ідіотський фільм.

Вівторок. Досі закипаю від злості.

Середа. Дивина. Пам’ятаєш, я казав, що індіанці не розуміють акторської гри. Ну от, останні два дні Фермен і Антоніо ставляться один до одного дедалі більш ворожо (що й не дивно з огляду на взаємні почуття Чарлі і Метта), й одразу відчувається, що індіанці втяглися, роблять своє на плоту так старанно, наче від того залежить їхнє життя — і, в якомусь розумінні, так і є, бо ми сперечалися, чи мають вони право на хрещення і спасіння душі. Вони це якимось робом відчули, уже не знаю як. Коротше, сьогодні була сцена, де Метт ніби випадково стукнув мене веслом. Весло, звісно, було коркове, чого індіанці не знали, ну а я, як мало були за сценарієм, упав мов підкошений, а Метт почав поводитися так, ніби це сталося випадково. Індіанці мали би просто дивитися на це так, ніби двоє мужиків у сукнях здуріли. Їм так було сказано. Але ні. Багато побігли до мене, почали гладити по обличчю, мочити мені лоб, навіть якісь плакучі звуки видавали, а потім троє розвернулися до Метта й подивилися на нього дуже сердито. Неймовірно! Вони навіть могли б його побити, якби він не здогадався й не скинув притьмом рясу, перетворившись на Метта, — тоді вони заспокоїлися. Диво! Лишився просто наш Метт, а злий чернець Антоніо десь зник. Тоді я поволі звівся на ноги й радісно засміявся, наче зовсім і не помирав. Добре, що Вік не вимикав камеру, тож усе збереглося. Тепер він думає, як використати це у фільмі, а мені приємно — бо якщо індіанці так реагують на мене і Метта, то може, й глядачі сприйматимуть нас так само.

Четвер. Вік каже, що з лабораторії про вчорашню сцену новини не дуже кошерні. Зуб даю, чортів Метт на нього наїхав: мабуть, у кадрі було видно, що він ледь не всрався з переляку. Я сказав: мовляв, почекаємо, подивимось, як воно виглядатиме в контексті, а Вік погодився, але без особливого ентузіазму. Такі ото правдолюби: як отримують правду, то не використовують.

П’ятниця. Я не вважаю, що сценарій відповідного рівня, та й бюджет малуватий, але одну річ на користь фільму скажу: він справді ПРО ЩОСЬ. Тобто він не боїться серйозних питань. Більшість фільмів знімають ні про що, і я такого бачу дедалі більше. «Двоє ченців у джунглях» (ці слова інколи наспівує наш старий іхтіолог) — це ще й про такий конфлікт, який проходить крізь кожне людське життя і кожну цивілізацію. Дисципліна проти вседозволеності. Буква закону проти духу закону. Мета і засоби. Зробити добро, маючи неправедну мету, — чи зло, маючи праведну мету. Як великі ідеї, такі як Церква, в’язнуть у болоті бюрократії. Як християнство починає як релігія миру, а стає таким самим насильством, як і всі інші релігії. Те саме можна й про комунізм сказати, і про яку завгодно велику ідею. Думаю, для Східної Європи цей фільм може стати