Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

з машиною, яка пінила воду. Я думав, нам другий день репетиції не потрібен, але Вік наполіг. Тож наступного ранку ми всі знову вийшли, тільки начепивши радіомікрофони. Вік ще не вирішив, писати голос чи ні. Мотузку прив’язали до берега, група розмістилася на бережку, ми приготувалися до трьох-чотирьох дублів, де ми з Меттом у кадрі сперечаємося, чи треба хрестити індіанців, і не помічаємо позаду небезпеки, яку видно глядачам. Я мільйон разів думав про те, що було далі, й досі не розумію. То був третій дубль. Ми отримали відмашку, розпочали суперечку — і тут помітили: щось не те. На плоту було не десять індіанців, а тільки двоє з жердинами позаду. Мабуть, подумали ми, Вік дав вказівку спробувати ще й отак, бо ми з Меттом уже були посеред суперечки, і він показав себе великим професіоналом, граючи так, ніби нічого не сталось. Ну і я зробив так само. І тут у кінці сцени ми побачили, що індіанці не роблять того, що вони кожного разу робили, — не гальмують пліт жердинами. Вони просто підштовхували його далі, і Метт закричав: «Гей, стійте, хлопці!» — але ті не зважали, і я, пам’ятаю, подумав: а може, вони мотузку перевіряють, і ми з Меттом одночасно озирнулися й побачили, куди нас спрямовують індіанці — просто на купу каміння й піняву воду — і я зрозумів, що мотузка, мабуть, порвалася. Ми стали кричати, але яка з того користь, коли шумить вода, а ми не знаємо їхньої мови — і ми опинилися у воді. Коли ми перевернулися, я подумав про тебе, Піппо, чесно. Просто побачив твоє личко й спробував подумати про тебе. Тоді спробував попливти, але з такою течією й тією смердючою рясою… і тоді щось як дало мені в ребра… і я подумав, що тут мені й кінець, мабуть, то камінь. Я здався й ніби знепритомнів. А насправді то мотузка раптом натяглася. Я пам’ятаю вже, як лежу в багнюці на березі, відбльовую воду, а звукорежисер лупцює мене по спині й тисне на живіт. Моя нитка не урвалась, а Меттова урвалась. Отак воно було, так мені пощастило.

Можеш уявити собі, всі були в шоці. Хтось із групи пішов понад берегом дивитися — знаєш, буває, що людина тримається за гілляку над водою за милю від того місця, де пішла під воду. Але нічого подібного не сталося. Так лише в кіно буває. Метт зник, а далі ніж на двадцять-тридцять метрів берегом наші пройти не змогли, бо в джунглях, прямо скажемо, немає набережних. «Чому їх було тільки двоє? — все повторював Вік. — Чому тільки двоє?» Усі роззирнулися, шукаючи тих двох індіанців, які нам допомагали, — а їх не було. Потім пішли назад у табір і не знайшли там нікого, крім Мігеля-перекладача, який щойно вів довгу бесіду з індіанцями, але щойно відвернувся — вони зникли, як і не було.

Тоді пішли подивитися, що сталося з мотузкою на дереві — і її там просто не було. Що дивно, бо її прив’язали таким вигадливим вузлом, який так просто не розв’яжеш. Без сумніву, про це йшлося в контракті. Чорт, підозріло ж. Потім поговорили з Мігелем знов і виявили, що індіанець затіяв з ним довгу розмову до того, як з нами сталася та пригода. Отже, вони, ймовірно, знали, що так буде. А коли ми поглянули на табір, то виявилося, що вони забрали все: одяг, їжу, обладнання. Нащо їм одяг? Вони ж його не носять.

Чорт, і важко було чекати на той вертоліт, я тобі скажу. Індіанці забрали радіотелефони (поцупили б і генератор, коли б мали підйомний кран), а в Каракасі подумали, що вони просто знову зіпсувалися, тож прилетіли як зазвичай. Два дні чекання тяглися, мов якісь дурні місяці. У мене було відчуття, що я підхопив якусь противну лихоманку попри щеплення. Коли мене витягли з ріки й випхали з живота воду, першими моїми словами були: «Певне, в болячках», — і група істерично розреготалась. Сам не пам’ятаю, але цілком у дусі Чарлі. Я думав, у мене почнеться бері-бері і всі діла. Страшне ай-яй-яй, думав я.

Навіщо вони це зробили? Ось до чого я раз у раз повертаюся. Навіщо? Більшість наших думають: вони це зробили, бо примітивні — ну, знаєш там, не білі, тубільцям віри немає і так далі. Але це не те. Я ніколи не вважав їх примітивними, і вони завжди казали правду (окрім того часу, коли вчили мене мови), але вони, хай йому, були значно надійнішими людьми, аніж деякі білі, з якими я мав справу. Перше, що спало мені на думку, — що ми чимось, самі не знаючи, їх образили: наприклад, учинили якесь жахливе блюзнірство проти їхніх богів. Але абсолютно нічого не придумаю.

Як я дивлюся на це зараз, то або є певний зв’язок із тим, що сталося двісті років тому, або ж його немає. Можливо, це просто збіг обставин. Якщо так, то, виходить, нащадки тих самих індіанців, чий пліт перевернувся тоді, так само відповідальні за пліт, який перекинувся на тому самому місці. Може, індіанці можуть довезти єзуїтів тільки до цього місця вгору за течією — а тоді раптом звіріють і викидають їх за борт. Не дуже правдоподібно, так? Або ж між двома пригодами є певний зв’язок. Я саме такої думки. Мені здається, що індіанці — наші індіанці — знали, що сталося з отцем Ферменом і отцем Антоніо тоді, двісті років тому. Це з тих речей, які передаються, наприклад, коли жінки товчуть корінь маніоки. Ці єзуїти, певне, посідали важливе місце в історії індіанців. Можна уявити собі, як ця історія передавалася з покоління в покоління, обростаючи подробицями й перебільшеннями. А тоді з’явилися ми, ще одна група білих людей, серед яких знов-таки два мужики в чорних сукнях, яких теж треба везти річкою до Оріноко. Звісно, є й відмінності, наприклад оця одноока машина і таке інше, але загалом та сама історія: ми навіть кажемо, що вона, так само як і та, має завершитися перевернутим плотом. Я до того, що аналогію, звісно, складно провести, але уявімо, що ми живемо в Гастингсі в 2066 році, виходимо зранку на берег і бачимо, як підпливають отакі довгі кораблі, багато людей у кольчугах і гостроверхих шоломах виходять звідти й кажуть, що вони прибули для битви при Гастингсі, мовляв, чи не виманите ви нам короля Гарольда, щоб його можна було поцілити в око, ось вам за