Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

де домовлялися, на галявинці коло вигину річки, голі, як задумано природою, з дуже рівними спинами — хоча все одно не дуже високі, вони без страху дивилися на нас. Але й без жодної цікавості, навіть чудно. Можна було подумати, що вони зібралися штрикнути нас списами чи що. Але вони просто стояли з таким виглядом, ніби дивні тут не вони, а ми, що, коли подумати, було повною правдою. Вони подивилися, як ми все розпаковували, — і ми вирушили. Не пропонували нічого піднести, що нас дещо здивувало, але ж вони й не шерпи, правильно? Схоже, до племені й річки, куди нам треба, приблизно два дні ходу. Ми взагалі не бачили, щоб вони орієнтувалися на яку-небудь стежку — мабуть, у джунглях в людей дивовижне просторове чуття. Ти б, ангеле мій, тут заблукала точно, особливо з огляду на те, що ти без супроводу поліції не знаєш, як дістатися від Шепердс-Бушу до Гаммерсміту[21].* (*Жартую.) Ми йшли години зо дві, а потім зупинилися на ночівлю, поїли риби, яку індіанці наловили в річці, поки чекали на нас. Втомилися дуже, але гарний був день.

Цілую.

Пізніше. Ішли весь день. Добре, що я не лінувався в тренажерний зал ходити. Дехто з команди починав хекати вже за півгодини ходу, що не дивно, адже в нормальному стані єдиною їхньою фізкультурою було сунути ноги під стіл, а писок — у корито. А, ну і махати кельнеру, аби нову пляшку на стіл поставив. Метт у непоганій формі після отих усіх зйомок на свіжому повітрі, де йому мастили оливковою олією груди (не настільки, щоправда, накачані, як варто було б) — і ми обидва добряче команду напружили, казали, мовляв, профспілкові права в джунглях не діють і таке інше. А їм не хотілося, щоб їх кинули серед лісу! Наш іхтіолог, який після того, як ми осміяли його байку, ходив як воду опущений, вирішив, що буде дуже смішно називати наших індіанців якось на кшталт Сидячого Бика чи Тонто, але вони його не зрозуміли, ще й решта нашої команди його трохи розхолодила. Та й не смішно ні разу. Індіанці просто неймовірні. Ходять лісом у чому мамка народила, прудкі, швидкі, не втомлюються, мавпу з гілки зняли пострілом із духової трубки. Пообідали тою мавпою — ну, дехто з нас пообідав — більш вразливі банку тушонки відкрили. Я мавпятину їв. М’ясо на смак десь таке, як воловий хвіст, тільки набагато червоніше. Жилаве трохи, але смачне.

Вівторок. Лише Богу відомо, як тут пошта працюватиме. Поки що ми просто здаємо її Рохасу — четвертому асистенту, він місцевий, то його обрали за поштаря. Це означає, що він складає листи в поліетиленовий пакет, щоб їх не з’їли жуки чи там шашіль. Потім, як зустрінемося з вертольотом, він передасть усі листи. Так що Бог його знає, коли ти їх отримаєш.

Скучив (пауза для дикого крику Циркового Силача). Сьогодні ми мали б зустрітися з рештою племені, але нашим сил не вистачило. Зуб даю, комусь із групи думалося, що по джунглях машини їздять і на кожному кілометрі стоять пересувні кіоски з бургерами, у яких працюють дівчата з квітковими гірляндами на шиї. Звукорежисер Товстий Дік, мабуть ще й гааавааайку собі у валізу поклав.

Треба віддати Вікові належне. Найменше співвідношення команда-бюджет за багато років. Ми з Меттом виконуємо свої трюки (старий Норман молодцем, виторгував для мене хорошу суму). Ніякої щоденної метушні — вертоліт прилітатиме тільки раз на три дні, бо Вік вважає, що це буде порушувати нашу концентрацію (чи щось подібне думає такими розумними словами). Лабораторія звітує по радіотелефону, відзнятий матеріал передається вертольотом. І студія на це все погодилася. Правда ж, дивина?

Ні, як ти розумієш, моя хороша, це не дивина. У студії Віка вважають генієм і дали йому скільки могли, доки страхові агенти не вчепилися в те, що знаменитість зі світовим ім’ям може випасти з човна, тож довелося пошукати акторів, яких кінематографу не шкода втратити.* (*Жартую. Ну трохи. Але, я певен, ніякої небезпеки тут нема.) От я іноді був поганим хлопчиком, але вони розуміють, що я від роботи в джунглях не ухилятимусь, а Метт темпераментний, тобто нормально не працюватиме без ящика білого порошку — але, здається, він зав’язав, бо тут щось дилери по деревах, як тарзани, не скачуть. І ми погодилися на умови Віка, бо, хай йому чорт, нам треба, а ми обидва були на мілині, та й, мабуть, теж думали, що Вік — геній.

А може, дарма я вчора ту мавпу їв. Це вона мене сьогодні трохи сповільнила, та й Метт не раз відставав, відбігаючи в кущі.

Пізніше. Ой, середа. Зустрілися з плем’ям. Найкращий день у моєму житті. Звичайно, після дня зустрічі з тобою, крихітко. Вони просто там з’явилися, мов нізвідки, коли ми перейшли гірку й побачили перед собою річку. Поряд загублена в джунглях річка і загублені в джунглях люди — дивовижа! Вони доволі низенькі на зріст, і можна подумати, що повні — тільки то все на них м’язи, і голі зовсім — нічого не вдягають. Дівчата теж симпатичні (але не турбуйся, ангеле мій, — вони всі в болячках). Що дивно — старих людей ніде не бачили. Чи, може, вони просто десь залишились. Але все-таки враження складається таке, що все плем’я прийшло разом. Загадка. Також у мене скінчилась ота штука від москітів — а сильна була. Тепер мене добряче кусають. Вік каже, мовляв, не хвилюйся — невже ти думав, що отець Фермен[22] у ті часи мав репелент від москітів? Я сказав, що правда життя — це одне, але чи хочуть мої прихильники бачити мене на широкому екрані з такими здоровими червоними плямами на обличчі? Вік сказав, що мистецтво вимагає жертв. Я послав його. Правдолюб знайшовся.

Четвер. Тепер ми розбили табір на березі. Власне, там не один табір, а два: один для білих (точніше, білих у червону цяточку), а другий — для індіанців. Я сказав, чого ми, Господи Боже мій, не зробимо один великий табір. Дехто з групи був проти, бо їм думалося, що в них покрадуть годинники (я тебе благаю), а інші за — щоб можна було уважніше придивитися до жінок (я тебе благаю). Вік розважив, що два табори — це добре, бо так індіанці психологічно ввійдуть у роль своїх предків — що, на мою думку, просто виправдання для елітизму. Хай там як, а пристрасті з часом