Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Молодший раптом засміявся, напівскорчений на лежанці, куди другий жбурнув його.
— Так ось ти якої заспівав, — мовив він. — Ось воно куди ми повернули.
Тут сміх урвався, хоч перехід був такий незначний чи, може, такий швидкий, що аж не помітний. Тепер він стояв, трохи нахилившись уперед, віч-на-віч із братом.
— Я не страхував його на п’ять тисяч доларів! Я не повинен був одержати…
— Цить, — перебив Тайлер.
— …п’ять тисяч доларів, коли його знайшли мертвим на…
Тайлер спокійно підійшов до нього і двічі дав ляпаса долонею і тильним боком тої самої руки, все ще тримаючи пістолет перед собою в другій.
— Я сказав цить, Бойде, — промовив він, знову глянувши на Стівенса. — Я не бажав того. А тепер не треба мені тих грошей, хоч би й платили, бо не про таке я думав. Не про таке, будь певен. Що ти збираєшся робити?
— Ще й питаєш? Я зажадаю обвинувального акта про вбивство.
— А спробуй потім довести! — вишкірився молодший. — Спробуй доведи це! Я ніколи не страхував його життя за…
— Замовчи! — урвав його Тайлер. Він говорив майже лагідно, дивлячись на Стівенса блідими очима, в яких була сама порожнеча. — Ти не можеш цього робити. Йдеться про добре ім’я. Таким воно було досі. Може, ніхто його дуже й не прославив, але ніхто ще й не зганьбив досі. Я нікому нічого не винен. І не взяв нічого чужого, ти не смієш цього робити, Гевіне.
— Я не смію робити нічого іншого, Тайлере.
Той дивився на Стівенса. Він чув, як Тайлер глибоко вдихнув і видихнув. Та лице аж ніяк не змінилось.
— Ти хочеш око за око, зуб за зуб.
— Того хоче справедливість. Може, цього хоче Лонні Грінап. А ти б не хотів?
Ще хвилю Тайлер дивився на нього, потім повернувся і спокійним жестом покликав за собою брата, а другим жестом — Стівенса, спокійно і владно.
Тоді вони вийшли з хатини, спинились у світлі проти дверей; звідкись налетів легкий вітрець, зашарудів листям над головою і стих, завмер.
Спершу Стівенс не розумів, що збирається робити Боленбо. З чимраз більшим подивом спостерігав він, як Боленбо повернувся обличчям до брата, простяг руку і заговорив тепер зовсім грубим голосом:
— От і кінець усій мороці. Я тремтів од тої ночі, коли ти прийшов додому і сказав мені. Слід було мені виховувати тебе краще, але я не зумів. Ось маєш. І покажи, що ти справжній молодчага.
— Вважай, Тайлере! — гукнув Стівенс. — Не роби того!
— Не втручайся, Гевіне. Це тобі плоть за плоть, ти цього хотів, ти й дістанеш. — Він все ще стояв обличчям до брата, на Стівенса й не глянув. — Ось маєш, — повторив він. — І покажи, що ти справжній молодчага.
Та було вже запізно. Стівенс побачив, як молодший відскочив назад. Побачив, як Тайлер ступив крок уперед, і в голосі його вчувався подив, недовіра, потім усвідомлення промаху.
— Кинь той пістолет, Бойде, — застеріг він. — Кинь його!
— То ти хочеш його назад, га? — вишкірився молодший. — Я прийшов до тебе тої ночі і сказав, що ти вартий п’яти тисяч доларів, як тільки хто набреде на той предмет, і попрохав собі десять доларів, а ти мене прогнав. Десять доларів, а ти пошкодував. Авжеж, можеш їх собі зоставити. На ось! — низько в нього при боці щось блиснуло; і знов, коли старший упав, жовтогарячий вузький язик полум’я пронизав темряву згори донизу.
«Тепер моя черга», — майнуло в Стівенса. Вони стояли один проти одного; він чув, як знову звідкись налетів той легкий вітрець, трусонув листям над головою і завмер.
— Драпай, поки не пізно, Бойде, — промовив Стівенс. — Натворив уже досить. Тепер драпай.
— Авжеж, я драпону. Давай клопочися мною, бо за хвилину у тебе не буде ніяких клопотів. Я драпону, аякже, тільки спершу скажу словечко-друге деяким спритним жлобам, що пхають свого носа, куди їх не просять, і про віщо вони з біса гірко…
«Тепер він вистрелить», — подумав Стівенс і стрибнув. На мить він наче побачив сам себе на тлі блідого світла від річки, того відблиску, що річка відбиває в морок, — в повітрі над головою Бойда Беленбо. Потім він зрозумів, що бачить не себе і дочував був не вітер, — темна постать істоти, що не мала язика та й не потребувала його, що вже дев’ять днів чекала на повернення додому Лонні Грінапа, упала згори на спину вбивці, простягши руки напоготові, зігнувшись тілом і напружившись у мовчазному й смертоносному замірі.
«Він був на дереві», — подумав Стівенс. Ураз сліпучо блиснув пістолет. Спалах він побачив, але звуку не почув.
IV
Він сидів по вечері на веранді, охайно забинтований хірургом, коли стежкою надійшов окружний шериф — теж чоловік огрядний, люб’язний, чемний, з очима ще блідішими і ще більшою мірою позбавленими виразу, ніж у Тайлера Беленбо.
— Я тільки на хвилину, — сказав він, — а то б не став тебе турбувати.
— Як то мене турбувати? — здивувався Стівенс.
Шериф присів на поруччя веранди:
— Голова в порядку?
— В порядку, — відказав Стівенс.
— То добре. Мабуть, чув, де ми знайшли Бойда.
Стівенс відповів чемно, з таким самим порожнім поглядом:
— Може, й чув. Сьогодні я мало що пам’ятаю, крім болю в голові.
— Ти сказав нам, де шукати. Ти був при тямі, коли я дістався туди. Пробував напоїти Тайлера. Ти сказав нам подивитись на переметі.
— Правда? Ну-ну, чого чоловік не наплете сп’яну чи при забитих памороках? Часом, диви, й угадає.
— Ти вгадав. Ми оглянули шнур, і там був Бойд, повішений на одному з гачків, мертвий, точнісінько як Лонні Грінап. А Тайлер Беленбо з перебитою ногою і другою кулею в плечі, і в тебе на голові проорано так, що сигару сховати можна. Як він потрапив на того перемета, Гевіне?
— Я не знаю, — відказав Стівенс.
— Гаразд. Тепер я вже не шериф. Як потрапив Бойд на того перемета?
— Я не знаю.
Шериф глянув на нього; вони видивились один на одного.
— Це ти так усім друзям відповіси, як спитають?
— Всім. Бо мене, бач, підстрелено. Я не знаю.
Шериф видобув із кишені сигару, якийсь час
