Марта - Лілія Черен

Єлизавета Григорівна виявилася єдиною справді законною господинею, походила з «колишніх» і була ровесницею весни народів, Олени Пчілки і покійного міністра фінансів Вітте. Її виховання колись почала строга бонна-француженка і завершив Київський інститут шляхетних дівчат. Жила з того, що потихеньку спродувала речі. Лишилося їх небагато, і що буде, коли вони закінчаться, вона просто не могла собі уявити. Мала надто слабке здоров'я, щоб іти кудись працювати.

Але за життя вона вже давно перестала чіплятися, і зустріч із тими, хто лишився на цьому світі лише на чорно-білому тлі фотографій, здавалася їй приємною і бажаною. Марта вперше зустріла людину, настільки байдужу до питань життя, смерті й переходу між ними.

Про Нечипора Олександровича старенька говорила, як не дивно, хороше. Так, п'яничка, але тихий такий, незлобливий чоловік. Про Люсю Микитівну що сказати? Замучена вона, того і зла. Гроші пропиваються, діти на голові сидять, чоловік не допомагає. Хіба тут характер не зіпсується? От помре Єлизавета Григорівна, і, може, Остапченкам її кімнату дадуть. Краще жити буде, просторіше.

Так, у квартирі погана гігієнічна ситуація. Але ж Люся Микитівна з усім не впорається, у неї, Єлизавети Григорівни, здоров'я немає, а що з трьох холостяків візьмеш?! Наприклад, із студента Валер'яна. Він же спартанець! У минулому робітник, який з малих літ звик до побуту робітничих казарм, і тому має досить химерне уявлення про те, що таке чистота й порядок. Зате хлопець швидко вчиться: щось із нового побуту з газет і брошур вичитає — і вводить негайно прочитані правила у життя. Ще й іншим розказує!

А Саві Петровичу треба про харчування подбати. Все у нархарчі обідає, звідти й шкіра погана, і шлунок болить, тому і лютий такий, — підсумувала старенька, а потім, опам'ятавшись, спохопилася:

— Це ж мені, старій, багато не треба, щоб виспатися, а ви, бідненька, стомились. Я бачила, як ви працювали майже з самого ранку, та ще й я вам з розмовами набридаю! І чоловік чекає! У вас же сьогодні, виходить, шлюбна ніч! — Єлизавета Григорівна так розхвилювалася через свою нетактовність, що Марта почала міркувати, чи не дати старій іще заспокійливого.

— Не хвилюйтеся! Мені було справді з вами приємно тут посидіти. До того ж... я не дуже хочу повертатися до кімнати чоловіка, — зізналася Марта.

Єлизавета Григорівна делікатно замовкла, не хотіла залазити в душу й випитувати.

— Я розумію, це звучить зовсім безсоромно і нахабно, але можна я у вас тут, на дивані, переночую? — раптом, набравшись сміливості, попрохала Марта.

— Звичайно, можна! Візьміть собі плед на кріслі, подушки вже маєте. А як упораєтеся, вимикайте електрику. От ми сьогодні напалили, так напалили, — зітхала бабуся з ліжка.

На ранок у двері до Єлизавети Григорівни хтось постукав. Марта відчинила двері й побачила на порозі свого чоловіка. Змарніле невиспане обличчя світилося відчуттям провини і каяття. Він позирав на неї нерішуче, а очі нагадували побитого пса. Їй стало нестерпно шкода Герберта. Було легше терпіти самій душевні муки, ніж спостерігати, як страждає хтось інший.

Німець зітхнув, несміливо простяг їй квіти і сказав:

— Так неправильно. Я загріб тебе у сімейне життя без ніякої можливості ближче познайомитися. Але дай мені принаймні шанс.

Ще якусь мить тому жінка була впевнена, що події останніх днів — це прикра помилка. Вона спробує жити без Володимира, але й грати далі у цю гру більше не хоче. Але після приходу Герберта завагалась.

— Добре, — врешті погодилася Марта, хоча й не обіцяла чогось конкретного.

Жінка ще кілька днів ночувала у гостинної Єлизавети Григорівни, поки вони з Гербертом екстерном проходили всі етапи знайомства і пізнання одне одного. Чоловік мав трохи більше часу, ніж зазвичай о цій порі, бо ж заняття у школі ще не почалися через спалах скарлатини і кору, й на вихідних вони разом з'їздили до Ірпеня — помилуватися згасанням передзимових принад осені.

Приміський потяг мчав у затишне, духмяне, багате лісами і травами передмістя. Багряне дубове листя спалахувало поміж зелених сосен... На щастя, погода стояла суха, сонячна, здатна подарувати тепло перед довгою зимою. Пройдуть роки, і спогад саме про цю поїздку додаватиме Марті сил у труднощах буднів сімейного життя.

Також подружжя сходило в перше Держкіно (до революції знане як кінотеатр Шансера) на Воров-ського, 38. Там саме йшла стрічка німецького режисера Ернста Любича «Дружина фараона». Герберт поставився недовірливо до пафосної газетної реклами, яка обіцяла «грандиозную фильму», але навіть його, скептика, стрічка вразила. Що вже й казати про Марту, яка була зачарована розкішними екзотичними костюмами, помпезними декораціями і багатолюдними батальними сценами битв між єгипетським і ефіопським військами.

У програму їхніх запізнілих побачень увійшла і виставка підводного царства. Розмаїття досі не бачених чудернацьких риб, морських зірок, їжаків, молюсків і метеликів наштовхувало на мрії про море й