Марта - Лілія Черен

— Герберте, мені страшно... — вирвалося у Марти вже за кілька днів до лекції.

— Тебе викликали в ДПУ? — стривожився чоловік.

— Ні, я не про це. Я боюся, що не впораюся з цим виступом.

— Навіщо мене було лякати такими дурницями?! Навіть куховарка. праля, як там її. Хрися вже успішно лекції читає.

— Але я не знаю, що казати! Я не можу зрозуміти, що від мене хочуть! От Іван Іванович каже, треба, щоб на зборах звучав щирий голос народу! Що це означає?

Герберт роздратовано відірвався від книжки, ненароком закривши її.

— Марто, я не розумію, в чому проблема! Хіба тобі не зрозуміло, що тобі просто треба розповісти своїми словами про те, що ти прочитала у рекомендованій літературі. Доповни свіжими матеріалами з «Пролетарської правди», не забудь про купівлю облігацій державної позики — і все!

Лекція, як і очікувала Марта, вийшла провальною: вона говорила тихо, втупившись у книги і цитати, які зачитувала, не розуміючи змісту. Ніякого бойового духу, ентузіазму й готовності до класової боротьби, як цього від неї вимагали керівник і партактив.

Повний провал мав несподівано позитивний результат: актив жінвідділу одноголосно визнав нездатність Марти до лекційної роботи і їй доручили нову ділянку: організовувати для працівниць-колег гімнастичні перерви на роботі. Але регулярні фізичні вправи так і не ввійшли у життя установи, бо рішуче запротестували старші жінки. Мовляв, що ми тут будемо перед усіма труси й майку одягати? Зате для самої Марти щоденна ранкова гімнастика стала приємною звичкою.

Після двох невдач поспіль Марті доручали тепер або механічну роботу, або малювати транспаранти й писати гасла каліграфічним почерком. Хоча жінці бракувало освіти для цього, але мистецьке чуття дозволяло їй справлятися із літерами.

Таким чином життя Марти у якийсь момент зовсім змінилося. Цей переворот був приємний, особливо на початку, коли він іще приносив смак новизни і передчуття чогось незвіданого.

У перші місяці з Гербертом вона піддала ревізії останні чотири роки. Ах, якими примарними були її фантазії про «красиве життя»! Що вони їй принесли, як не відчай, терпкий післясмак і відчуття відрази? Володимир підштовхував її куштувати різноманітні враження та чуттєві насолоди, але задоволення було короткочасним, а досвід лишав у найдальших закутках душі лише гіркоту. Інколи Марта жалкувала за собою «до Володимира», за тим часом, коли її думки і слова були наповнені чистотою й невинністю.

Тепер вона знаходила радість у тому, що раніше було таким чужим для неї: у розміреному плині життя, позбавленому яскравих барв і надгострих емоцій, у сумлінній турботі про свого чоловіка, у ритмічних буднях повсякдення, у всьому сталому й поміркованому. Саме такий спосіб життя був органічним для Герберта, і Марта прийняла його цілком. Жінка стежила осторонь за тим, як щось кам'яніло у ній, і це їй було байдуже, бо нічого більше не зворушувало її понад міру.

Хто її знав до заміжжя, чудувався цій разючій зміні. Але присмак новизни і тут втратив свою силу з роками.

В юності, коли німець розмірковував про своє майбутнє подружнє життя, він захоплювався ідеєю «виховати собі дружину». Це була його романтична потаємна мрія. Але коли було укладено реальний шлюб, він раптом зрозумів, що бути вихователем йому зовсім не цікаво. Виявляється, близькою йому стала інша ідея Мечнікова: геніальність — така сама вторинна статева ознака чоловіків, як борода, а відтак сподіватися від жінки творчих поривів нема чого. Тому настанови своїй дружині він давав зопалу, щоразу вибухаючи спалахом гніву і роздратування.

Герберт зневажав Володимира за примітивність і приземленість, але водночас відчував вищість свого суперника, адже той був вправнішим у житті. Марта ж була частиною успішного життя Володимира, шматком його пирога, але й «недоїдком з панського столу».

Коли вона господарювала у їхній крихітній оселі, німець часто стежив за нею з сумішшю любові й ненависті. Думав про те, що жінка звикла до кращої їжі, вишуканого одягу, а він усього цього не може і не хоче дати. Спостереження за тим, як поступово зношується її одяг, як з'являються на ньому латки й невиводні плями, як мокріє від поту її волосся, як червоніють від грубої роботи її руки, — все це приносило Герберту крихту ма-зохістичної радості. «Так тобі й треба, примітивна непманко», — інколи крутилося в голові. Чоловік дратувався, сердився на себе, але не міг не злоститися.

Всю свою лють він виливав уночі, беручи дружину грубо й безцеремонно, ненавидячи при цьому тіло, чистоту якого було віддано колись іншому, не йому.

Проте інколи, спостерігаючи за Мартою, Герберт думав, що хотів би бути нею. Не жінкою, ні. Вміти так щиро сміятися, як вона, любити, мріяти. Він хотів собі її легкості. Він ненавидів її жіночність і захоплювався нею.

Натомість Марті часом здавалося, що Герберт — то вона. Що він — її невикричана злість, її невигоєний біль,