Марта - Лілія Черен

Марта спершу влаштувалася простою реєстраторкою. А згодом пішла на курси стенографісток. Зауваживши, що ті дівчата, які набирають текст на машинках самі, заробляють значно більше, Марта пішла ще й учитися на друкарку.

Стенографістки-друкарки були особливою кастою чепурненько і гарно вбраних працівниць, на послуги яких був дуже великий попит, адже у той час проводилися найрізноманітніші засідання і з'їзди. Марта спершу пожвавішала, бо можна було щось витягнути зі скрині з минулого життя, гарно вбратися. Також тут була якась зміна облич і вражень, бо на курси приходили заявки з різних установ міста Києва.

Але врешті вона й тут знудилася. Теми були різними, але слова подібними, одноманітними. Здавалося, що промовцям диктував текст хтось один, невидимий. До того ж Гербертові не подобалася легковажна компанія, яка оточувала Марту, і він наполіг на тому, щоб вона влаштувалася на якусь постійну роботу.

Дні війн і революцій, всесвітніх перетурбацій не зрушили підвалин установи. В театрі бюрократичного порядку продовжували грати інші актори. На сцені було змінено декорації. Повішено стінгазету, портрети Маркса і Леніна. Але стукотіли — відбивали такт — за вказівкою диригента пальчики друкарки по клавішах машинки, працював великий механізм невидимої машини.

Марта, ніби погане подружжя, ніяк не могла сказати про установу «ми». Їй було часом соромно, що вона ніяк не може стати частиною цього причинного карнавалу. Й почувала себе серед нього білою вороною.

У роботі установи Марта могла знайти собі єдину втіху — наводити лад. У її прагненні до порядку не було хворобливої педантичності Герберта, це була радше внутрішня потреба у гармонії. До того ж вона мала дві таємні забавки, які не дозволяли їй остаточно з'їхати з глузду, — малювання на роботі на звороті чернеток і віртуальне «вдосконалення» свого одноманітного оточення. У своїй уяві вона додавала барв одягові, підкорочувала довжину спідниць, прибирала складки жиру й підтягувала черева, робила зачіски до лиця.

Жінка сиділа на своєму робочому місці тихо, аби хтось раптом не помітив її присутності. Старанно виконувала роботу, відключаючи мозок і фантазію, перетворюючись на маленький, майже невидимий, гвинтик ...

— Марто, я сподіваюся, ви у нас уже трішки освоїлися, — Марта здригнулася і різко підвела голову. Над нею височів опецькуватий завідуючий відділом — Іван Іванович Кокошников. Жінка спробувала підвестись, але чоловік заперечив:

— Ні, ні, сидіть, товаришко. Не відривайтеся від роботи. Я лише хочу сказати вам кілька слів, — таким чином куценький Іван Іванович опинився у вигідному для себе становищі, яке підкреслювало його високу посаду. Його блакитняві очі дивилися кудись повз Марту, нервово перестрибуючи з одного об'єкта на інший.

Марта нерішуче кивнула головою, натягнувши на себе маску легкої привітності, але несвідомо спробувала заховатись у трохи завелику, як на її тонку фігуру, жакетку.

— Ви добірна робітниця, але вам бракує ініціативи. Особливо у громадській роботі, — Іван Іванович зробив паузу, ніби очікуючи відповіді від Марти. Але коли вона набрала повні груди повітря для репліки, начальник продовжив: — Вам варто обрати таку ділянку громадської роботи, яка була б вам до душі. От, приміром, що вам подобається?

— Я боюся... — нерішуче почала Марта.

— Я так собі гадаю, що ви спробуєте себе у жінвідділі. Як вам моя ідея?

— Я ніколи...

— От, і добре, що вам подобається. Я хотів би, щоб ви обрали собі такий напрям роботи, яким я його собі бачу, щоб вам сподобалося. Ви мене розумієте?

— Знаєте, я не дуже добре знаю жіночу справу. Я до роботи в установі шиттям займалася... — Марта нарешті змогла вставити кілька слів.

— Ах, ці всі ваші моди — це все буржуазні дурниці. А робота жінвідділу потребує нових сил. Ви ж знаєте, що ми зараз живемо у новий час, у якому твориться нова жінка. Це не просто дармоїдка буржуазної епохи, що живе примітивними інтересами. Ні! Це повноцінний співтворець нашого комуністичного майбутнього. Чому б нашому відділу не стати в ар'єргарді цього красивого руху звільнення жінки?! — Іван Іванович, коли починав говорити довго, часто зривався на фальцет. Складки брезклого обличчя напружено здригалися у такт його слів.

— Авангарді, — тихо поправила Марта.

— Я так і сказав, в ар'єргарді. Також ви могли б на цю тему писати до нашої стінгазети. Ви щось писали раніше?

— Лише листи батькам.

— Нічого. Не святі горшки ліплять. Зараз усі пишуть. Нам високих стилів не треба. По-простому давайте. Близько і зрозуміло для народу, — Іван Іванович поклав свою пухку котячу руку на плече Марті, легенько поплескав її і повагом пішов до свого кабінету, несучи поперед себе округле черевце.

Але нічого з того доброго не вийшло, хоча Марта справді спочатку дуже старалася. Наприклад, готуючись до восьмого березня, вона щовечора обкладалася книжками, щоб підготувати лекцію. Але їй було важко навіть запам'ятати їх назви, не те що второпати зміст, не кажучи вже про осмислений синтез прочитаного. Коли вона перегортала після хатньої роботи сторінки Реви «Работница и режим экономии», Лапшина «Как Мазиха ответила Чемберлену» або ж Бєлякова «В чулок или сберегательную кассу», її обсідали думки про