Марта - Лілія Черен

— Знову Остапченки... — сказав із досадою.

— Я познайомилася сьогодні з Людмилою.

— З ким?

— Люсею Микитівною. Це її діти? — здогадалася Марта.

— Так: семи, шести і п'яти років.

— Давай зачекаємо, поки вони вгамуються... А я... я трішки звикну до тебе, — попросила Марта.

Молодята прилягли на високі подушки з її приданого, не розгортаючи постіль. Мартине натруджене тіло, здобувши нарешті спокій, провалювалось у стан приємної невагомості і тонуло у м'якій перині й незграбних обіймах чоловіка. Приглушене світло абажура, додатково затінене зеленою хустиною, м'яко огортало кімнату і сприяло відвертості й відкритості.

— Хто у тебе був до мене? — запитала після недовгої мовчанки Марта.

— Нікого... Тобто була одна сільська вчителька два роки тому. Але то не було серйозно — ніяких почуттів, я маю на увазі. Вона була значно старша, вдова...

— А про мене ти все знаєш, — відказала жінка, перебираючи пальцями поділ сорочки. Вона вже не зважала на те, що таким чином оголює свої стрункі смагляві ніжки.

А шум за дверима не тільки не вгавав, а наростав і врешті переріс у таку какофонію, що було просто несила терпіти.

— Ні! З цим щось треба робити! — знервовано вигукнув Герберт і рвучко рушив до дверей.

У коридорі відбувався чи то парад, чи то демонстрація. Озброївшись палицями, два хлопчики і дівчинка марширували туди-сюди, вдаряючи об каструлі й металеві миски, які тримали в руках, і об решту речей, які їм потрапляли на очі: шафи, стіни, рундуки, двері, скло... При цьому, згідно з жанром, виголошувалися промови: «Хай живе революція!», «Знищимо куркуля як клас», «Стрілять буржуїв!». У загальні гасла майстерно впліталася відбірна московська лайка.

У коридор потихеньку починали виходити сусіди. Вигулькнув молодий чоловік, здається, ровесник Герберта. Диригуючи книгою, він обурився:

— Припиніть бешкетувати! Набридли вже! Ви заважаєте вчитися!

— Харе бузіть! — додався хрипкий бас чоловіка неви-значеного віку. Його пооране віспою й зморшками обличчя аж ніяк не прикрашало ріденьке немите волосся й гнилі, жовті від постійного куріння зуби.

Діти на мить затихли, але вираз їхніх хитруватих очей свідчив про те, що вони ще не вичерпали своєї хуліганської енергії до кінця.

— Де ваші батьки? — запитав Герберт.

— Мама зробила аборт, напилася морфію і спить. Тато теж спить, — відповів старший хлопчик.

Дівчинка подумала, що інформації не достатньо, і додала:

— Тато п'яний спить.

— Ага, — шмигнувши носом, підтвердив найменшенький.

— Ой, Боженьку ти мій! — сплеснула руками старенька бабуся і схопилася за серце. Вона була останньою з розтривожених сусідів, хто вийшов у коридор.

— Мовчать, недобита контра! — усовістив старший чоловік бабусю за згадку Бога всує і пригрозив дітям: -Щоб більше не шуміли, бо розстріляю!

— Не можна ж так з дітьми, — сказала бабуся, пропускаючи повз вуха образу. Вона вже звикла.

— Це не діти! Це чортенята! — заперечив студент.

— Хто таке патякає про моїх дітей?! — це вже був голос Люсі Микитівни. — Це ти, Валер'ян! Мало того, що ночами електрику палиш, то ще й на дітей наговорюєш!

— Про електрику, товаришко, ви правильно підмітили. Ділять на всіх, а інтелігенти користуються, за що сусіди платять! — втрутився знову старший чоловік, натякаючи не тільки на Валер'яна, а й на Герберта. — Але діти ваші, товаришко, трудовому люду спати заважають! Непорядок!

— А ви, Саво Петровичу, у туалеті ніколи світло не вимикаєте! — відказав студент Валер'ян. — От там справді лампочка дарма горить.

— Що дарма, то дарма. Ви, чоловіки, потрапляєте всюди, а не туди, куди потрібно! — відказала Люся Микитівна.

— Ах! — тільки й вигукнула бабуся й перехрестилася. — Quelle horreur![27]

У цей час діти вирішили зробити ризикований маневр — перебігти по коридору до материної кімнати.

Але один хлопчик усе-таки потрапив до рук Саві Петровичу й отримав хорошого потиличника.

— Не бийте дітей! — вигукнув студент. — Це непедагогічно!

— Так, у даному