Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Тому Каракай і вигулькнув сьогодні на поверхню. Про новий грандіозний проект повинен, крім співачки та продюсера, оголосити також реальний співвласник мережі нічних клубів. Він особисто гарантує: ходіть на нову Сонцеву, вхід дешевший наполовину. І не каже: збитків усе одно не понесе, бо на зекономлені бабки щасливі фанати і фанатки неодмінно закуплять собі порошків із таблетками. Навіть більше, ніж завжди, — халява втягує, нехай вона й умовна.
Для Романа Каракая поява перед публікою, та ще й перед журналістами — своєрідна рекламна пауза, якої в цій ситуації не уникнути. Це мінімальні поступки принципами, на які він готовий піти. Он бізнесмен Володимир Довгань друкував свої портрети на упаковках до своєї продукції, та ще й особисто гарантував її якість. Як тут не повірити? Нормальний хід…
Допивши одну чашку чаю, я налив собі ще. Тепер уже цукор не кидав, аби не відбивати смак м’яти.
Лишається буквально кілька запитань.
По-перше, чому Анжела Сонцева вперто не впізнавала мене через сім годин після того, як тихцем вислизнула з моєї постелі? Аби впізнала — нічого б цього і не вилізло. Події розвивалися б за планом Каракая, і жодних підозр у сторонніх, типу мене, не викликали. Ми б мило пощебетали, я б ходив провідувати її… може… Урешті-решт, якщо для Анжели секс із незнайомим, на той момент сексуально стурбованим розлученим чоловіком був звичним і нічого, в принципі, не означав, крім поповнення колекції партнерів, то чому втомлений та цинічний журналюга, тобто — я, повинен аж так серйозно перейнятися тією несподіваною і приємною пригодою? Тепер, дізнавшись про неї більше, я відчував — наші ймовірні ніжні стосунки, швидше за все, не мали б у подальшому серйозних перспектив.
Чекайте: а може, вона навмисне не впізнала мене? Знала ж, що я — журналіст, займаюся криміналом, плюс моє чоловіче самолюбство буде зачеплене… У результаті я мимоволі копну, потім — ще копну, далі лопата сама піде. Ось і розкопаю цю аферу. Ну, скажімо, розкопав, і що далі?
До речі, що далі — це вже друге запитання. Відповідь на нього поки відкладається. Бо є ще третє, чи не найважливіше зараз: де, в біса, Наталка Зима?
Про неї я знаю дуже мало. Довгий ніс, проблемна шкіра на обличчі, за різними припущеннями — лесбіянка, безнадійно закохана в Галю-Анжелу. Була її тінню, правою рукою, як тепер кажуть — речницею. Так старанно оберігала Сонцеву не тому, що, як мені чомусь здалося, та могла співати не сама — майже годину тому я визнав помилку, побачивши на власні очі й почувши на власні вуха Анжелине соло. Усе набагато простіше: поки є можливість не згадувати про Галю Чепелик, про неї не треба згадувати.
Спроба вийти на Зиму закінчилася для мене печальним перетворенням на міліцейського «слоника». Будучи, поза сумнівом, утаємниченою в усі справи, Наталя Зима не могла не знати, що загрожує Анжелі та Боброву. Тут могло виникнути елементарне бажання втрутитися, аби врятувати навіть не подругу, а кохану людину. Результат — Наталя Зима почала заважати, і її прибрали. Отже, в цій історії є реальний другий труп, причому — кримінальний. Навіть якщо Зима жива і її десь утримують, нашпигувавши наркотиками, — це теж явний та відвертий кримінал.
Знайти Наталку Зиму означає знайти й останні докази, і остаточні відповіді на всі запитання. Тепер я знав, кому треба дзвонити.
— Алло, Рая?
— Рая, — незнайомка відповідає обережно. — А ви хто?
— Мене звуть Ігор Варава. Я ваш колега, журналіст, з «Міських новин». Мені дав ваш номер один наш спільний знайомий…
— Вибачте, хто саме? — тепер я чую підозрілі нотки.
— Роман Барабаш, режисер такий, — я вирішив не брехати, бо тут сам заплутаюсь.
— Рома? Ну, так, знаю… Чим можу допомогти?
— Власне, він дав наводку, що через вас найпростіше знайти Наталку Зиму. Правильно?
Тепер на тому боці повисла пауза.
— Алло, Раю, ви зникаєте…
— Нікуди я не зникаю. Я думаю, для чого вам потрібна Ната.
— Хочу зустрітися, поговорити. Є питання, відповіді на які може знати тільки вона.
— А ви мене запитайте!
— Зима недоступна? Її телефон, до речі, не відповідає…
— Кажу ж вам — запитуйте мене.
— У будь-якому разі не по телефону. Тим більше — мобільному. Я зараз сиджу в кафе, і нас може слухати купа випадкових та зайвих людей. Може, зустрінемося, раз ви так ревно оберігаєте Наталку?
— Нікого я не оберігаю! — пирхнула Лисиця. — Зустрітися можна, тільки вам це навряд що дасть. Я не знаю, де Зима. Мовчить уже третій день, а вона мені так само потрібна… у ділових справах.
— Коли ви її бачили останній раз?
— Чому ви про це запитуєте?
— А в чому непристойність запитання?
— Мене важко спитати щось непристойне, — не стрималася — хихикнула на тому боці Лисиця. — Просто ви так питаєте, наче міліцейський слідчий…
— Слідчі не в міліції, вони в прокуратурі. — Якусь мить я вагався, потім сказав: — Узагалі-то краще, коли запитує колега-журналіст, ніж той же слідчий як офіційна казенна особа. До цього може дійти, Раю, тому, будь ласка, — коли ви бачили Наталю Зиму останній раз?
— Ой, замучив! — вигукнула Лисиця, і її роздратування видалося мені награним. — Зустрічалися ми останній раз пару місяців тому.
— А точніше?
— Місяць, півтора, два — я лік не вела. Було це на якійсь вечірці в «Арені». Потім наше спілкування якось само собою перейшло в телефонний режим. Спочатку в мене не було часу, потім вона чимось зайнята була…
— Загалом ви часто зустрічалися? Чаю там попити, кави, соки фреш…
— Не дуже. Ми добрі знайомі, але не надто близькі подруги.