Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Плащ сів спереду. Мій пістолет він недбало кинув у бардачок.
— Крути на Обухів, — звелів він і, простягнувши руку, ввімкнув радіо. У салоні зазвучав «Шансон». — Давай по набережній.
Тепер хоч щось почало прояснюватися. Мене везуть кудись у бік Обухова, тобто — треба виїжджати з Києва. Їхати слід по набережній Дніпра — з Куренівки на Поділ, потім — вздовж річки. Так простіше, пряма дорога. А ось на виїзді з міста в той бік стоїть багато патрулів, у Чапаєвці ціле КПП. Усе ж таки, можна сказати, урядове шосе, на Кончу-Заспу та звідти постійно їздять сильні світу нашого. Значить, мене, полоненого, слід тримати на виду. Навряд чи хто допре, що водій машини і є тим самим, кого захопили в полон. Та й у мене руки зв’язані, виходить, надійніше, ніж наручниками, — кермом.
Якщо я, кермуючи машиною, захочу кудись рипнутися, то в першу чергу зроблю гірше собі. Мої конвоїри правильно вирішили — я не самогубець.
Логіка в усьому цьому якась вивихнута, проте нічого іншого для пояснення дії моїх викрадачів у голову просто не приходить. Вирішивши відкласти пошук пояснень на потім, я зосередився на дорозі. Забивати сторонніми думками голову, коли ти за кермом, не варто.
З носа далі цибеніла кров. Не сильно, проте це все одно заважало — мусив постійно шморгати і вище тримати голову, щоби зупинити кровотечу. Вести машину в такий спосіб було важкувато, хоча цілком можливо. Плащ, помітивши мої страждання, кинув мені на коліна почату упаковку серветок-клінексів. Кивнувши на знак подяки, однією рукою витяг серветку, приклав до носа, витер кров. Зіжмакану серветку запхав до кишені, витяг другу, проробив ту ж саму процедуру. Нічого, стало легше.
Грала музика. Її змінювали рекламні блоки. Мої конвоїри мовчали, хіба що Лисий ззаду час від часу підспівував, коли чув знайому пісню. Я теж мовчки стежив за дорогою.
Скоса поглядаючи на бардачок, де заховався пістолет.
Так, під супровід «Шансону», проминули всі міліцейські пости, і нарешті позначка «Київ» лишилася за спиною. Пройшли Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, минули санаторій «Жовтень». Машин ставало дедалі менше, рух у цей бік поволі робився менш інтенсивним.
Я нічого спеціального не планував. У мене в голові не було жодних ковбойських планів. Просто чим далі ми від’їжджали від Києва, нехай навіть Обухів — не найвіддаленіший куточок Київщини, тим сильнішим ставав мій страх за своє життя. Я не знав, що зі мною буде і чи не зникну кудись, як Наталя Зима. Мені не хотілося зникати ось так, без сліду. Я люблю тебе, життя… Я люблю тебе, життя…
Те, що я зробив наступної миті, не було продумано наперед. Я взагалі нічого не думав. Я діяв, керуючись неймовірно зрослим інстинктом самозбереження.
Крутнувши кермо вправо, я одночасно вдавив донизу педаль гальм.
Гальма вереснули. Машину смикнуло, рвонуло. Лисий завалився набік, не втримавшись ззаду. А Плаща кинуло головою вперед на лобове скло. Готуючись до такого ривка, я притиснувся спиною до водійського сидіння, і таким чином мені вдалося втриматися. Побачивши, як Плащ буцнув скло, я додав прискорення його голові, вгативши його в потилицю, ніби вдавлюючи в лобовуху.
А тоді несподіваними для себе розміреними та по-математичному чіткими рухами відчинив бардачок, витягнув пістолет — під руку попалося дуло — і з розвороту влупив ним по лобі Лисого, який саме, чортихаючись, розпрямлявся і за мить попер би на мене. Куди влучив — не побачив. Рукоятка «тетешника» луснула об щось лунке. Крик болю дав зрозуміти, що я не промазав.
А наступним рухом я вже відчиняв дверцята зі свого боку, викочуючись із машини.
Ривком перетнувши шосе, я чимдуж погнав до лісу.
Я навіть не біг — нісся величезними, наскільки міг, стрибками, при цьому ще й пробуючи петляти, мов заєць. Цей простенький маневр виявився доречним — за спиною гримнуло раз, потім — ще раз, іще. Над головою щось свиснуло, на мить обдавши маківку чимось гарячим. У мене ще ніхто ніколи в житті не стріляв, і розуміння цього шморгнуло батогом — я рвонув ще швидше.
Позаду знову бахнуло, тепер куля чваркнула біля правого вуха, я рвонувся вліво, втратив рівновагу і впав на вологу землю. Перекотившись через голову і при цьому не впустивши пістолет, я знову скочив на ноги. До рятувальних дерев лишалося метрів зо три, цю відстань я подолав двома стрибками, і коли вже стовбур сосни був поруч, ліва нога втрапила в якусь ямку, підвернулася — знизу до коліна ногу пронизав різкий біль. Я знову завалився на прілу березневу траву, заповз за стовбур, який виявився не надто товстим, і тільки тепер глянув, що робиться за спиною.
Переслідувачі розділилися. Лисина бовваніла ліворуч від мене — він саме переходив шосе. Поли плаща розвівалися з правого боку, і цей переслідувач був набагато ближче до мене, ніж його лисий напарник. Вони гнали мене вправно і грамотно. Головне, що саме в цей час у бік Києва та у протилежний бік, до Обухова, проїхало два легковики. Те, що відбувалося зараз на дорозі, не привернуло нічиєї уваги.
На шосе під Києвом чого тільки не трапляється…
Перевівши подих, я притиснувся до стовбура, виставив перед собою руку з пістолетом. У живу людину стріляти не доводилося, хоча в тирі практикувався як по стоячих, так і по рухомих мішенях. Ураховуючи критичність ситуації, я дивувався сам собі — не просто готовий палити в людину, а й при цьому поводжуся цілком професійно, навіть не забуваю в запалі гонитви зняти «тетешник» із запобіжника. Стріляти влучно в такій ситуації я навіть не мрію. Тут треба показати цим двом убивцям, що жертва теж може огризнутися. Це навряд чи відразу зупинить їх, проте змусить зважити на те, що «клієнт» озброєний.
Рука зрадницьки труситься. Від викиду адреналіну взагалі колотить усе тіло. Дуло наводжу просто на Плаща, навіть не намагаючись скільки-небудь влучно прицілитися. Пістолет гуляє разом із рукою, та все ж таки я тисну на спуск.
Дуло мого пістолета плюнуло вогнем. При цьому рука смикнулася, зрадницьки розтиснулася, пістолет
