Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

Навіть якщо Плащ оклигає досить швидко, а поранення Лисого виявиться не надто тяжким, все одно в мене є фора щонайменше півгодини.

До траси дістався досить швидко. Перетнувши її, заліз у машину. Ключі стирчали в замку. Відкинувшись головою на спинку водійського крісла, помацав кишеню, перевіряючи мобільний. На місці. Витяг трубку з кишені, натиснув кнопку виклику. Дисплей підморгнув зеленим кольором — працює, зв’язок є. Та спочатку — подалі звідси.

Запустивши мотор і розвернувши машину, я подався назад, у бік Києва.

Я прокинувся, коли поїзд уже переїжджав Прут.

У голові трошки шуміло від випитого напередодні. До Чернівців дорога не близька, до того ж у моєму стані шифруватися навіть від випадкових пасажирів — цілком природно. Та все ж я думав, що від кількості випитого у вагоні-буфеті на ранок мені буде гірше і я не зможу довести до якого-небудь кінця справу, заради якої поїхав на Буковину. Знав це — та все одно не міг зупинитися. Хотілося швидше зняти напругу останніх днів, залізти на свою улюблену верхню полицю плацкартного вагона, закутатися з головою, повернутися обличчям до стіни і віддатися цілком на милість дороги.

Поїзд їде, ти — в поїзді, і від тебе тепер нічого вже не залежить аж до кінцевої зупинки.

Замовивши похмурій провідниці розчинної кави і отримавши гарячий і зовсім не смачний напій, я присунувся ближче до вікна, дуже задоволений з того, що мої випадкові попутники не звертають на чоловіка, котрий пив до глупої ночі, жодної уваги. А ще більше мене тішив мій стан — пом’ятий, проте зовсім не розбитий. Видно, вчора, на моє щастя, був саме той нечастий випадок, коли алкоголь у великих дозах несе не руйнівну, а лікувальну дію. І, як результат, не бере людину в лещата, а лише приносить розслаблення.

Сьорбаючи каву, точніше — кавовий напій, я дивився на прикарпатські краєвиди за вікном, вглядався в затягнуті вранішнім березневим туманом далекі карпатські бескиди і ще раз прокручував у голові вчорашній день.

Насправді вчора нічого особливого не сталося.

Вирвавшись від своїх викрадачів, я повернувся до Києва і вже з дороги набрав номер Хмари. Той за звичкою попросив передзвонити за півгодини або ще краще, почекати, поки він звільниться і набере мене сам. Не давши Грузинові відключитися, я крикнув у трубку: «Мене щойно трохи не вбили!», після чого Хмара тут же запитав, де я, і звелів, де б я не був, їхати до нього в «контору».

Цього мені тільки не вистачало після всього — української міліції!

Назвавши Хмарі свою теперішню тимчасову адресу, я вимкнув телефон, повернувся на Кудряшова, машину залишив за пару будинків від своєї схованки і до появи Грузина встиг прийняти душ, заодно оцінивши ступінь отриманої в бою шкоди.

Нічого страшного не сталося: нога боліла, та перелому, як я й передбачав, не було. До завтра повинна сама пройти. Кілька подряпин, пара синців, брудні джинси і, як встиг заодно переконатися, розстріляна обойма від «ТТ». Хмара дав мені його вже з початою обоймою. Запасної не передбачив. Так що тепер пістолет можна було використовувати хіба що як холодну зброю для рукопашного бою.

Грузин понуро вислухав історію моїх пригод, після цього назвав мене бараном. Не змінив він своєї думки і після того, як я розказав правдиву історію про свої чесні спроби зв’язатися з ним, розповісти останні новини і попросити поради. На глибокі переконання майора Хмари, я мусив сидіти тут, у цій ось дірі, крячкою і носа не висовувати. Та коли трохи заспокоївся, погодився з двома основними моїми висновками.

Перший: усю цю кашу заварив Роман Каракай, у Хмари є полонений, який за певних обставин може стати цінним свідком, і якщо всі карти ляжуть добре, вже до кінця наступного тижня Каракай матиме серйозні проблеми з правоохоронними органами.

Другий: роль незнайомої нам Наталі Зими в усій цій історії не прояснилася, але, судячи з усього, ця роль дуже важлива. Вона знає щось таке, що, на думку Хмари, прискорить процес відправлення Романа Каракая в тюремну камеру, а потім — і на лаву підсудних. Убита Рая Лисиця, очевидно, знаходилася під пильним наглядом як близька приятелька Зими. Сама Наталя, коли вірити останній інформації від Раї, зникла з поля зору, проте до недавнього часу була в межах досяжності. З нею, принаймні, можна було поговорити, і розмови ці не викликали в подруги особливих підозр. Значить, ситуація довкола Наталі Зими кардинально змінилася буквально кілька днів тому, коли закрутилася вся ця історія із замахом на Сонцеву та вбивством Боброва.

Чи слухав хтось розмови Раї Лисиці по мобільному телефону? Навряд, у людей Каракая все ж таки обмежені можливості.

Але її вбили, коли я їхав до неї на зустріч. Причому підстроїли все так, аби я опинився в пастці. Значить, Рая все ж таки проговорилася комусь. Хмара припустив ось що: Лисицю могли просто налякати, придумати якусь історію про проблеми, які має тепер Зима, і просили про кожен випадок, коли її подругою цікавитимуться, повідомляти певній особі. Деталі, можливо, колись стануть відомими, та загалом я погоджувався з існуванням подібної схеми.

Так чи інакше, знайти Наталю Зиму, мертву, а краще — живу, стало тепер проблемою номер один. А проблема номер два випливла з першої: у світлі останніх подій я повинен сидіти тихо і не рипатись.

Я міг би погодитися з Хмарою — вдруге мені вже не зіграти відчайдушного ковбоя та останнього бойскаута. Але наступний день поміняв наші плани.

Почати з того, що Грузин подзвонив близько десятої ранку і повідомив ось що. Труп відомої журналістки та художниці Раїси Лисиці виявили в її майстерні вчора пізно вночі. Сусіда, який вигулював на ніч собаку, побачив прочинені двері, а пес біля них почав поводити себе дивно. Оперативна група, яка приїхала на виклик, дійшла