Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Нахилившись і піднявши пістолет, я розвернувся і покульгав у глиб лісу.
Перелому нема. Там тільки вивих, з яким не дуже-то й побігаєш. Та й куди бігти, я не мав жодного поняття. Тутешні місця зовсім не безлюдні. Наткнутися на санаторій або чийсь заміський особняк із охороною — раз плюнути. Ось тільки не факт, що ця сама охорона вчасно прийде мені на допомогу. Тим більше не факт, що мої переслідувачі злякаються охорони. Мені раптом стукнуло в голову, що в обох таки можуть бути, навіть напевне є серйозні документи. Якщо не працівників міліції, то якоїсь приватної служби охорони. Те, що мені їх не показали, ще нічого не означає. Переді мною вони особливо й не крилися. Але якщо доведеться видряпувати мене з-під чийогось досить умовного захисту, такі документи дуже знадобляться.
До того ж, усі довколишні охоронці, кого б вони не охороняли і кому б не служили, мають одну дуже цінну рису характеру — вони ніколи не запитають зайвого і не поцікавляться тим, що виходить за межі їхніх службових обов’язків. Вони стережуть спокій депутатів та мільйонерів. Нічия більше особиста безпека їх зовсім не переймає.
Через біль у вивихнутій нозі рухатися між деревами зграбно я не міг. Час від часу озирався на бігу. Переслідувачі не відставали. Обох одразу я не бачив, але то з лівої, то з правої сторони майоріла постать. Притулившись до якогось соснового стовбура, я знову вистрілив, не цілячись. У відповідь ахнули постріли відразу з двох боків. Зціпивши зуби, я побіг далі.
Хоча побіг — це сильно сказано. Пошкоджена нога боліла, ступати на неї було неможливо, і мені доводилося, по суті, стрибати на одній правій, спираючись на п’яту лівої, мов на якийсь костур. Далеко я так не забіжу.
Ніби на підтвердження цих думок позаду знову бабахнуло, тепер — майже зовсім близько. Сахнувшись, аби вийти з імовірного сектора обстрілу, я раптово втратив опору під ногами. Земля кудись зникла, я шкереберть покотився кудись униз, де мене відразу вдарило щось під ребра.
Рівчак, на дні якого я оговтався, виявився не дуже глибоким. Нахромився я на суху гілку, що валялася в рівчаку, і куртка не дала завдати моєму тілу сильнішого, ніж синець, пошкодження. Рипнувшись, аби вилізти з рівчака, я зрозумів — діла не буде. Ліва нога відмовилася служити остаточно. Єдиний спосіб — рятуватися рачки, тільки далеко я так не втечу.
— Гей, ковбою, ти де? — почулося звідкись збоку. — Побігав — і харе! — це кричав Лисий. — Ми вже побачили, що ти крутий перець! Давай, вилазь! Тебе ніхто не буде вбивати, якщо ти вже так цього боїшся!
Найрозумніше в моїй ситуації — лежати тихо.
Я перевернувся на спину, якомога зручніше вмостившись на дні рівчака, стиснув руків’я пістолета обома руками і виставив зброю перед собою, зігнувши руки в ліктях, аби не так трусилися.
Гілки під ногами Лисого хрустіли вже майже поруч. Ще трохи — і його голомоза постать виросла на краю рівчака. Зупинившись, Лисий закрутив головою в різні боки. У темряві, та ще й на дні ями, мене з першого разу побачити важко. Та мисливець не збирається обходити її і йти далі. Це було б зовсім по-кіношному. Навпаки — рівчак приверне його увагу, просто мусить привернути. Зараз він опустить голову, гляне собі під ноги, придивиться…
Не знаю, чи встиг Лисий побачити мене до того, як я виставив уперед руки з пістолетом і двічі вистрілив.
Спеціально я не цілився — просто направив дуло в його бік. Ціль стояла так близько, що промахнутися означало лише те, що Бог зараз не на моєму боці. Таки на моєму: Лисий скрикнув, сіпнувся, зігнув ноги в колінах, поточився і впав просто на мене. Я ледь встиг відкотитися вбік — тіло гупнулося поруч, почувся стогін. Перехопивши пістолет правою рукою, я став на коліна і кілька разів ударив Лисого по обличчю. Стогін припинився, тіло піді мною обм’якло.
Не випускаючи пістолета з руки, я спритно подерся нагору. Що робитиму далі — не знав. Але чомусь здавалося — від одного мисливця кульгавому втекти буде легше, ніж від двох. Та й рівчак не здавався тим безпечним сховком, де можна пересидіти погоню.
Я не встиг вибратися — Плащ наспів сюди раніше, ніж моя голова вистромилася з рівчака. Він біг на крики та звуки пострілів.
Урятувало мене те, що переслідувач не встиг як слід роздивитися в темряві, що тут відбувається. Коли його ноги опинилися переді мною, я, відкинувши пістолет, відчайдушно рвонувся вперед, підбадьорюючи себе бойовим викриком, вчепився обома руками за ці ноги, шарпнув. Не чекаючи такого вінта з мого боку, Плащ завалився на землю, незграбно махнувши руками. Мить — і я вже опинився зверху, пальці намацали його очі, вдавили їх у череп. Мене ніхто не вчив такому прийому. Навіть не знаю, чи він десь прописаний. Я лише боровся за своє життя, і заради цього готовий був стріляти і рвати ворога зубами.
Коли в око встромляють пальця — це боляче. Плащ завив від болю, і, скориставшись цим, я сперся йому на груди коліньми. Замахнувшись, ударив обома руками, стиснувши пальці в замок. Вдаривши, хекнув, мов дроворуб. Тоді, знову замахнувшись, ще раз ударив.
Без сумніву, мій супротивник був більш тренованим. Скинути мене з себе такому, як він, завиграшки. Та на моєму боці були блискавичність, несподіванка, відчайдушність і непереборне бажання врятуватися.
Останнє — безвідмовна перевага навіть маленького гобіта над гобліном-одороблом.
Після п’ятого удару Плащ перестав опиратися, лише стогнав. Я зліз із нього, він тут же скотився на бік, затулив руками обличчя. Ліва нога боліла, та все ж таки я, спершись її п’ятою об землю, замахнувся і два рази влупив супротивнику по яйцях. Він заскавчав побитим собакою, зігнуті в колінах ноги потягнулися
