Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Поки вони будуть її перетравлювати і приймати якесь рішення, я зникну. Хай шукають.
А коли я побачив, скільки народу зібралося подивитися на Анжелу Сонцеву після аварії, взагалі відчув душевне піднесення: тут стільки народу, що загубитися серед зібрання буде досить просто. Ця обставина вкупі з тим, що мене, очевидно, все ж таки не шукають, теж давала додаткову перевагу.
Намагаючись триматися непоміченим, я протиснувся в найневигідніший куток конференц-залу, за вішалкою. Тепер з одного боку мене заступала власне вішалка з верхнім одягом, з іншого — оператор з телекамерою. Лишалося тільки чекати.
Дивно — героїня дня не запізнилася. Журналісти пожвавилися, розступилися біля входу, роблячи їй живий коридор, і Анжела Сонцева, в яскраво-білому брючному костюмі, який доповнював жовтавий колір її волосся, туфлях на високих каблуках та в окулярах із затемненими скельцями, пройшла до столу і вмостилася біля мікрофону напроти таблички зі своїм іменем.
Мабуть, вона схудла в лікарні за цей тиждень — білий костюм сидів на Сонцевій, як на мене, надто вільно. Якщо не сказати — мішкувато.
Сівши, помахала присутнім рукою. Хтось заплескав у долоні.
— Жива, жива, не бійтеся! — сказала вона, і я мимоволі прислухався до її голосу.
Сказати Анжела встигла не так уже й багато. Але можете мене розпинати — саме цим голосом вона виганяла мене зі своєї палати. І саме цей голос дзюрчав мені на вухо в темряві моєї холостяцької «хрущоби». Ідіотський висновок, але інший не напрошується — говорить вона, принаймні, своїм голосом. Хоч не робот, не кіборг, і то добре.
Тим часом біля Анжели примостився ще один чоловік, не знайомий мені. Рожеві щоки, старанно виголене підборіддя, дорогий піджак, під піджаком — строгий синій гольф. При цьому — волосся, забране на потилиці в «кінський хвіст». Напруживши очі, прочитав на табличці: «Антон Назаров». Це ім’я мені так само нічого не говорить, як і його зовнішність. Не вистачає третього учасника, табличка з його прізвищем стоїть поряд із третім мікрофоном. Я знову напружив зір, намагаючись вчитатися зі свого місця в напис.
Не може бути. Вірніше, може. Але не буває.
Роман Каракай.
Мимоволі сахнувшись, я обмацав поглядом зібрання, вишукуючи дівчину, особливі прикмети якої — довгий ніс і вражена шкіра на обличчі. Запримітив Люську Корбут — висунулася на перший план. Нікого, схожого за зовнішніми ознаками на Наталю Зиму, в залі не було. Як виглядає Рая Лисиця — я тим більше не знав, але без надії сподівався, що вона дасть про себе знати хоча б одним запитанням. Урешті-решт, у мене є її актуальний телефон.
Зате я нарешті побачив Каракая.
Спочатку живим коридором пройшов кремезний хлопець у костюмі без краватки. Піджак робив його квадратні плечі ще більш схожими на геометричну фігуру. Не дійшовши до стола трьох кроків, він розвернувся, відтерши плечем когось із камерою, і пропустив перед собою хазяїна.
Каракай виявився непоказним чоловіком. Середній зріст, нічим не примітна зовнішність, хіба шкіперська борідка додавала йому помірної схожості з татом дядька Федора з мультика про Простоквашино. Ще одна прикмета — задовгі, як на мене, руки. Помітно, що піджак йому шили з урахуванням цієї особливості будови кінцівок. Тримався Роман Каракай стримано, як людина, котра веде не публічний спосіб життя і тепер змушена порушувати якусь персональну обітницю. Ураховуючи те, що я про нього знав, нічого дивного в подібній поведінці не було.
Дивною була вся ця компанія: співачка Анжела Сонцева, не відомий мені рожевощокий кінь Антон Назаров і Роман Каракай, один з найбільш потужних постачальників наркотиків на київський — та взагалі український — «чорний» ринок.
— Добрий день, — звернувся до зібрання Антон Назаров; і журналісти заклацали кнопками диктофонів, заблимали спалахи фотоапаратів, оператор біля мене, як і решта його колег, почав запис. — Дякую, що ви всі прийшли сьогодні. Значить, доля вашої, не побоюся цього слова, улюбленої співачки Анжели Сонцевої вам не байдужа. А те, що вона — ваша улюблена співачка, підтверджує ваш прихід на нашу зустріч. Невже ви б витрачали час на людину, яку ненавидите?
Серед присутніх пробіг ввічливий смішок.
— Спочатку хочу запевнити вас зайвий раз — Анжела жива, здорова і сьогодні вранці її виписали з лікарні. Вона буде перебувати якийсь час під наглядом лікаря вдома, але це зовсім не заважатиме їй працювати над новим проектом. Власне, про початок нового проекту я, Антон Назаров, сьогодні і оголошую офіційно.
Він спеціально зробив паузу, аби отримати доречні в такий момент аплодисменти.
— Розумію, що без певних пояснень наша зустріч буде не повною. Усім відомо, що поки Анжела була в лікарні, з її продюсером, Миколою Бобровим, стався, — пауза, — нещасний, я б сказав — трагічний випадок. Він пішов із життя у розквіті сил, зробивши для Анжели максимум того, що може зробити людина нашої професії. Тому, думаю, всім вам зрозуміло — проект повинен жити і розвиватися хоча б як пам’ять про Миколу. Через те мій продюсерський центр, який вам дуже добре відомий, у моїй особі запропонував Анжелі співпрацю. Як бачите, Анжела Сонцева прийняла цю пропозицію.
Я нічого не знаю про продюсерський центр Антона Назарова. Але моє незнання — не показник. Я взагалі багато про що за останній тиждень дізнався вперше. Раз ніхто не заперечує, значить, продюсерський центр, керований Антоном Назаровим, справді відомий присутнім. Нічого, доберуся до Інтернет-кафе — запитаю в якої-небудь пошукової системи. Удома я поки що з’являтися не збираюся.
— Але, — тим часом вів далі Антон Назаров, — це не всі оголошення. І не всі сюрпризи сьогоднішнього ранку. — Він витримав потрібну в подібних випадках паузу. — Ви побачите, а вірніше — почуєте зовсім іншу Анжелу Сонцеву. Не ту сонячну дівчинку-шелихвістку, до якої, на мій особистий жаль, ви всі звикли. Анжела запропонувала мені зовсім інший музичний проект і відтепер планує працювати лише в такому напрямку. Це буде серйозна музика, це будуть зовсім інші тексти, це не буде чиста розважалівка; і,
