Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Так, записуй, — режисер продиктував мені номер глянцевої журналістки на прізвище Лисиця, потім діловито промовив: — Якщо ти про все запитав, мені правда треба тікати. Хто б там не замовив для мене літак і чим би там не довелося займатися — без грошей у Криму точно не кинуть. Часи тепер не ті. А ще років п’ятнадцять тому, пам’ятаю, коли братки бабло відмивали…

— Ти знаєш про Анжелину заморочку? — перебив я Барабаша.

— Заморочку? — не зрозумів той.

— Вона відмовлялася співати на приватних вечірках. І навіть дуже закритих. А за це, як я знаю, платять на кілька порядків більше. Чому вона відмовлялася? Гроші не потрібні? Зима не радила? Голос боялася посадити чи зірвати, берегла його таким чином?

— Голос? — Роман реготнув, і тепер його реакція здалася справді щирою. — Вараво, ти дорослий мужик, а таке теля Боже! Який голос?

— Свій, — тепер я нічого не розумів. — Щось не так?

— Якраз усе так! Анжела Сонцева, чувак, ніде ніколи не співала наживо. Концерти — це все фанера, фонограма, хіба не знаєш? Америку відкрив?

Звичайно, я чув, що поп-співаки переважно співають під фонограму. Рокери навіть акції протесту влаштовують типу: «Живим звуком по фанері!» чи щось подібне. Газети про це пишуть, телевізор про це говорить, усі про це знають, ніхто нікого за руку не ловить, усіх це влаштовує. Але, але, але…

— Що значить — ніде і ніколи? Хто ж тоді співає?

— Ой, Вараво, пояснюю популярно і один раз. Є студії звукозапису. Співак зачиняється там і без зайвих вух записує пісню чи цілий альбом. Потім така фонограма здебільшого використовується під час концертів. Сам подумай: Сонцева в часи, коли в артистів починаються якраз жнива — курортний сезон там, вибори, збірні концерти, Новий рік, корпоративи, — виходить на сцену по кілька разів на день чи взагалі — за вечір чи ніч. Нехай один вихід вона ще відспіває вживу. Згоден — нехай два. Але так вона ризикує посадити голос. А голос цей, як ти сам чув, у дівчини достойний. Дає ж Господь таке одній людині: порцеляна замість голови, у цій порцеляні — дещиця мізків на кіло тирси, скажений передок і класнючий голос. Прямо джазовий, я б сказав. Не для попси — це вже мені повір. Правда, на джазі хрін заробиш, а на попсі піднімаються…

— Так що там із фанерою?

— А, дуже просто: всі виступи і всі концерти Анжела Сонцева працює під фонограму. І в цьому не одинока. На зйомках кліпу теж включається фонограма, під яку співачка не соромиться старанно розкривати рота. Потім відео монтується і зводиться під ту ж таки «фанерку». Не думав, Ігоре, що такі елементарні речі тебе здивують. Як справді співає Сонцева, бачило і чуло досить обмежене, як я собі думаю, коло людей.

Микола Бобров, продюсер. Наталя Зима, краща подруга і координатор.

Одного вбили. Друга зникла.

Мені потрібно знайти Раю Лисицю.

Думками я вже далеко від Роми Барабаша, тому розмова дуже швидко зіжмакується, і режисер, підхопивши сумку і залишивши на столі гроші за все, залишив мене за столиком самого.

На метро я доїхав до залізничного вокзалу.

Там без проблем знайшов гурт тітоньок, котрі пропонували квартири з подобовою оплатою. Домовився «тут недорого» за тридцять баксів на ніч, і мене провели на вулицю Кудряшова, де на шостому поверсі панельного будинку чекала невеличка однокімнатна квартира з мінімальною обстановкою: диван, обдертий письмовий стіл, порівняно новий телевізор на тумбочці та телефонний апарат на стільці, стіл та холодильник на кухні. На диван господиня вже поклала чисту постільну білизну та два рушники — махровий банний і маленький, для обличчя. Сказала, що живе в сусідньому під’їзді, це — квартира її померлої мами, і в разі чого я можу до неї звертатися. Годувати постояльця треба? За додаткову плату організує… Ні, дякую, годувати постояльця не треба. Йому потрібен спокій.

І ще — телефон з виходом на міжмісто. За ці розмови господиня бере гроші окремо: п’ятдесят гривень наперед. Не торгуючись, лишаю їй гроші. Нарешті двері за хазяйкою зачиняються, я завалююся на диван горілиць, не скидаючи черевиків, і втуплююся в поклеєну старими, де-не-де жовтіючими шпалерами стелю.

Що я дізнався принципово нового? Зовсім нічого. Просто тема співу під фонограму, яка всім давно відома і всім давно набридла, не виникала до цього дня. І не виникла б досі, аби я зовсім випадково не обмовився про загалом невинну примху Сонцевої — не співати приватним чином.

За великим рахунком, навіть тут нічого особливого і кримінального нема. Співання під фонограму — питання швидше професійної етики артистів, ніж карного кодексу. Проте Анжела Сонцева робить довкола свого співу аж надто велику проблему. Її помічають навіть не близько причетні до її професійного зростання люди. А несподівані висновки з цього роблю поки що тільки я, зовсім сторонній та далекий від шоу-бізнесових справ персонаж.

Отже, Анжела Сонцева співає під фонограму. Це не афішується, але й не особливо приховується. Так є, такі звичаї, із цим хтось мириться, хтось — ні, але в цілому фонограма — не злочин.

Випитий коньяк і повторена після того, як режисер пішов, порція неабияк стимулюють уяву. І я промовляю до стелі фразу, що так і проситься на язик:

— Припустімо, Анжела Сонцева просто роззявляє рота. Може таке бути?

У порожній кімнаті версія відбивається луною від стін. Я рвучко підводжуся, проходжу в ванну. Там на стінці висить маленьке дзеркальце. Пускаю холодну воду, хлюпаю собі на обличчя, дивлюсь, як по ньому стікають краплі, і говорю сам до себе, продовжуючи думку:

— Таке може бути. Тільки для чого це потрібно? І чому за це вбивають?

Тепер ситуація, коли Наталка Зима ревно оберігає Анжелу Сонцеву від зайвих сторонніх контактів і фільтрує всі її публічні появи та заяви, починає виглядати інакше. Це можуть бути звичайні ревнощі, бо Зима закохана в