Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
травах.
Москалі не зважилися іти за ним.
Степ, як море, тим страшніший, що ніч, - темна, бо місяць ще не зараз зійде.
21.
«Пугу! Пугу!» - козацький клич стривожив степову тишину ночі.
«Пугу! Пугу!» - стали відгукуватися далекі голоси.
«До мене! Я тут!» - гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут як на своїм подвір'ї. А для москалів той самий степ - це зелена безодня, - скочиш і проковтне тебе, як муху пес. Та ще вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно.
Мручкові люба та розмова в степу. Він буцім розуміє його. Знає, як трава шумить, коли більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому й погоду віщує й перед бурею остерігає, знає її знаки і прикмети. Він і степ - одно. Полюбилися змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська.
«Пугу-пугу!» - вискакують голоси з трави і біжать до Мручка.
«Я тут! Я тут!» - відповідає вдоволено Мручко.
За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі.
Стриножені коні пиркають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися нині.
«І за яку чортову матір напрацювався чоловік», - починає той самий запорожець, що про зерно пшениці балакав. Але йому перебивають. Якщо ти не піп, так не проповідуй! Козацьке діло війна, і кришка, а хто не хоче битися, хай іде в манастир молиться. «Тю? Або ми що, безмовна худобина, щоб спину наставляти під кнут? Наших братів на палях садовлять, а ми плакатимем, що драгунів побили? Так і битимем, хай не лізуть до нас».
«Якби так батьки наші не пустили були тих воєводів, що їх ще за старого Хмеля Москва на Україну прислала, то й тепер не лізли б москалі».
«Може б і Петро Петром не був».
«Гадаєш, ні? Ти лиш москалеві палець подай, так він за руку вхопить».
«Ой то-то».
«Знаю я їх. З ними дружи, а камінь за пазухою держи».
«Найкраще не дружити, бо вовк коневі не друг. З такої дружби і гусям сміх».
«Ви мені слова сказати не даєте», - почав знову той, що про пшеничне зерно балакав.
«Кажи!»
«Чоловік я м'якосердний»...
Всі в сміх, бо рубака був такий, що в поясі перерубував чоловіка надвоє.
«Чого смієтеся, як несповна розуму? Кажу ж бо вам, чоловік я м'якосердний і богобоязливий, навіть собаки не скривджу».
«А нині скільки драгунів на другий світ послав?»
«Не знаю. Не моє діло числить. Але гадаєте, що мені їх бул легко вбивати? Все-таки люди, як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати, що ні. Та же то, вважаєте, не люди, а звірі. Як би їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить. Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з'їдять. Мучителі».
«Катюги».
«Антихристове кодло».
Мручко думав і слухав. Така розмова для нього не новина. Між козаками часто-густо лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно розсердили наших докраю.
«Гадаю собі, панове товариство, - почав Мручко, - що ми гаразд зробили, показуючи ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не боягузи».
«І не такі відступники, як їх старшини».
«Не такі зрадники, як Нос і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла».
«Щоб вони чортові хвіст чесати пішли».
«Та тоді, - вертався до свого Мручко, - і нема що й балакати про те, що сталося, а треба нам подумати про те, що нас чекає».
«Подумай, сотнику, за нас»..
«Так, так, подумай і кажи, а ми зробимо, що ти накажеш».
«Не хочу нових гріхів на свою совість брати, панове товариші, бо вона в мене і так не дуже-то чиста. Хочете, щоб я провадив, так поведу, але чи вести і куди вести, вирішуйте самі».
«Авжеж, що веди, бо тут нам курінем не сісти».
«І я так гадаю, панове, але світ великий».
«І чотири сторони в ньому».
«Отож то й є. Могли б ви, панове, розійтись, як той вітер по полю і при Божій помочі, хто додому вернувся б, а хто на добрих людей попав би і, може, б якось перед помстою царською зберігся, але що зробимо зі шведами? Вони пропали б тут, як на ярмарку собака. А це ж товариші наші і союзники, годі їх лишити на поталу судьби».
«Авжеж, авжеж»...
«Так тоді я своїм дурним розумом гадаю, що треба нам триматися купи».
«В товаристві і вмирати легше».
«Хто б там думав про смерть. Перепливемо Бог і здоженемо гетьмана і короля».
«Перепливем,перепливем».
«Але як? Без коня не всякий утне ту штуку, перші шведи ні. А коней у нас мало».
«Мало» .
«Так, значиться, треба їх добути. Я вже й придумав де. Послухайте. Звідціля недалеко на схід, може, півгодини ходи, стоїть московський обоз. Люди потомлені, як мухи. Навіть вартових не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять, як мерці. Хочете, підемо туди».
Зірвалися на рівні ноги.
«Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить».
Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними.
Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним.
Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не
