Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Коли б гетьман виграв був війну і, вмираючи, передав булаву Войнаровському, то сумніву нема, що старшини пошанували б його останню волю, але він війну програв, він кінчить куди трагічніше, ніж покійний Богдан. Його ім'я будуть виклинати в церквах, його пам'ять буде зогиджена в народі, його небожеві нема що числити на вдяку й прихильність загалу. Як замкне очі Мазепа, прийдеться вибирати нового гетьмана, людину, яка була б здібною рятувати останки розбитого державного корабля, оці Remanenta naufVagio erepta5. Войнаровський до того нездатний. Він, як сонце, задивлений був у свого дядька. Якщо те сонце погасне, для його потемніє світ. Він привик безумовно слухати і сповнювати дядькові накази точно, пильно, справно, але сам наказувати не вміє. Оце й є той лихий наслідок режиму великого гетьмана, який думав за всіх і за всіх рішав, а других не приучував до того, навіть свого небожа ні, хоч і готовив його до наслідства по собі. Так тоді, щоб задум гетьмана Мазепи не зійшов разом з ним до могили, треба не кому іншому, а йому, Орликові, брати цей важкий хрест, - булаву.
«Для справи, чи для слави?» - нашіптує йому злобний голос до вуха.
«Перше одно, а чи друге прийде? Як Бог дасть, так буде,» - заспокоює себе
Орлик.
«З вас усяк гадав так. Справа, справа, справа... щоб лиш у руки булава, а там... бам-балам у старий дзвін, щоб лиш я, а не він, у Москву на поклін, або в Варшаву понесеш гадку лукаву, а все для справи, для справи!» - шелестить злобний голос травою...
Шумить широкий Бог, меркнуть на небі зорі, вітрець від моря повіває...
Орлик не то спить, не то думає. Як огні в далечині, мерехтять ясні думки. «Щоб лиш я, а не ти, Пилип, а не Андрій... Кріпко стій і не млій, бо це бій-перебій, бій сумлінь, - амінь... »
Сумління не дає йому спокою.
Приймати булаву, яку гетьман готовив для Войнаровського, це значить - піти наперекір гетьманові і скривдити Войнаровського. Це не по-товариськи і не по-лицарськи.
Орлик шукає виправдання для себе. Пригадує собі, що гетьман у таборі під Полтавою казав: «За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере і хай рішає момент, а не жадоба чести, добро народу, не привата.» Орлик кожнісіньке слово пам'ятає, але не забув також і тієї нотки, що в голосі гетьмана дрижала.
Так, мабуть, балакав покійний Богдан, тоді, як радив вибрати гетьманом Виговського, а не Юрася. Радив, але в душі бажав, щоб булаву таки Юрасеві вручили.
Так і Мазепа рад би, щоб вона Войнаровському припала. «Негарно, й дуже то негарно роблю я, - говорив собі Орлик, - що не перечекавши, як рішить момент, і не побачивши, в кого з нас більше сили, в думках за булаву хапаю. Каменем за хліб плачу.»
«Бо мусиш!» - почув над головою. «Не в людях річ, а в ділі! Будьте смілі, не орлики, вірли! Як не він, то ти, - лети! За вами хрести, а перед вами імла. Човен без весла, і без дна судна. Лиш сміливість одна, лиш божевільне завзяття, як непогашене багаття в степу, вкаже вам шлях по зітлілих кістках, крізь ночі темінь туди, де світає. Будьте, як кремінь, хай ніхто не дбає, що і де вас жде, що було, не буде, що буде, Бог знає, не йдіть, а летіть, не орлики, вірли».
Орлик затулив долонями очі. «Да будеть воля твоя...»
19.
«Ваша милосте! Ваша милосте! - тягнув Орлика за рукав його чура. - Переправляємося.»
Орлик протирав очі. «Переправляємося?.. Баша дав дозвіл?»
«Не знаю. Але короля його милість вже понесли над Бог і гетьман готовиться.»
Орлик зірвався. Розпростував спину, аж кості затріщали, повними грудьми втягнув свіже, поранкове повітря.
Сонні примари втікали від нього. Почував себе свіжим, молодим, здоровим. Діла хотілося.
Випив нашвидку сніданок, який йому чура приніс, і пустився в напрямі ріки.
Народ плив туди, як весняні води, шумів.
« Переправляємося.»
«Еге ж! На лопаті...»
«А човни від чого?»
«Човнів не дають купці.»
«Віднімемо. Король наказав.»
Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила.
В очах блакить жнив'яного полудня. «Прийшов до себе, відмолоднів.» - подумав собі Орлик.
Король дійсно не той став, що був учора.
Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що король дійсно давав наказ силою брати човни у турків.
Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав.
На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся.
«Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто» - кричали.
Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і по містку відводили з баркаса на берег.
Ті з криком лізли до короля. їх не пускали.
«Заткать їм горло!» - казав король, кидаючи пригорщу срібла.
Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік.
«Не наша вина. Король перед башею відповість.»
«А щоб тебе грім луснув, пуцьвірку чортячий, - кричав на турка якийсь запорожець, що розумів по-турецьки, - то ти хочеш, щоб його величність король
відповідав перед твоїм підбашком козячим. Не дочекаєш!» - і вже замахнувся на його, але товариші відтягнули насилу. Побіг з ними відбирати човни від турків. Не давали. «Баша не велів».
«Слухай свого баші, а ми слухаємо гетьмана і короля.»
«Зайди, розбишаки!»
«Ви тут зайди, азіяти, це наша земля.»
Між тим королівські офіцери й трабанти відняли й друге судно. Трабанти садовилися при веслах. Турок, власник судна, кричить на своїх слуг: «Стрілять!» Шведи показують йому на свої фузії. Деякі підносять їх і буцім прицілюються.
Понятовський підбігає до турка. «Ну, чого ревеш, чоловіче божий! Судна ніхто тобі не з'їсть. Дістанеш його назад. А що баша не велів, так це наше, а не твоє діло. Ми силою взяли і кришка. За переїзд заплатимо.»
Починається торг. Нашвидку. Турок править,
