Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога.
На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб воду розділювати недужим.
Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей.
Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше пустяками. Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами.
«В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором».
«А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала».
«Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залишила, як горох; рівні, рівнесенькі, а блистять, як... Ой, Боже».
«Добре, що перел не взяли. Перли це сльози».
«Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах - і нічого».
«Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної країни в другу».
«І скрізь доробляються багатства».
«Бо то у багатстві щастя?»
«Всяко бува. Є, хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей».
«І його донька Мотря»...
Замовкли... Ніби тінь яка пустим полем майнула... мороз по спині пішов. Чути було зітхання і придавлений плач.
«В сльозах біди не втопиш, - промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. - Хлопець спить?»
«Спить, Пилипе! Не буди його. Дуже трудний. Вже третій день жаліється, що головка болить».
«Це від спеки, Анно! Щоб ми до Бендер добились. Відпочине. Подумай, тут навіть для гетьмана і для короля лікарі ліків не мають».
«Гетьман нездужає?»
«Не каже того, вдає, буцімто йому краще, буцім степ його вилікував, але мені бачиться, він з кожною годиною гірше чахне.»
«Боже... А що буде, як його не стане?»
«Другого виберуть козаки».
«Тебе?» - спитала несміло. «Не знаю... Може»...
Притулилася до нього. Розмовляли без слів. Сумна тінь мандрувала полями.
16.
На фігурі стиха підспівував козак. Ой на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута.
А з другої фігури відповідав йому товариш: Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута, Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута.
Це була пісня, яку тепер усі співали.
Мручко її не любив. «Пси би їм марша на валторнах грали. Виють, як до місяця собаки. Нічого кращого придумати не вміють. Веселости не має народ... Похоронники».
Лежав, згадуючи свій останній бій з москалями біля Переволочної. Привиджувалися альбеділівські офіцери, що рапірами прокололи себе, бо не хотіли тих рапір здавати і йти в полон. «Господи, прийми до свого царства небесного їх лицарські душі». І перехрестився. Зітхнув. «А все ж таки краще живий хорунжий, ніж мертвий полковник», - подумав уголос.
«Як кажете?» - спитав тоненький голосок.
«А тобі що до того? - відповів Мручко. - Таке мале й не спить, тільки снується та лякає людей».
«Сон мене не береться, пане сотнику».
«Бо нічого не робиш, лиш блазнуєш. Якби ти, дитино, хоч коней пас, або чоботи чистив, так і спав би».
«Працюю язиком, бо до того мене мій пан покликав», - відповів Рачок.
«То було колись, тепер інші часи. Промишляй, небоже, бо пропадеш, як на ярмарку собака».
«Знаю й журюся. Прийдеться турченят по вулицях смішить, як гетьмана не стане».
Мручко скипів: «Тю на твою дурну голову. Вже і смішак похоронної співає. Що вам сталося, люди? На кого глянь, - на кутні зуби сміється. Невже ж ви гадаєте, що доля слинявих боїться? До неї, як до полохливої коняки, сміло підходь, а то як побачить, що боїшся, копитами тебе по зубах заїде. Не першина. Поткнувся, так не лежи, а вставай і дивися, як би то ворога і де б то його так глемезнуть, щоб він ногами накрився».
«Гетьман важко хворий»... - з жалем проговорив Рачок.
«Гадаєш, синоньку, що я гетьмана менше люблю, ніж ти? Якби я знав, що продовжу його життя, то дав би свою кров перелить у його жили, бо знаю, що таких сотників, як я, багато, а він один. Але це неможливо, бо Бог сильніший за нас. Нам треба жити й кожному своє діло робить. Твоє діло сміх, а не плач».
«Сміятися крізь сльози?»
«Хоч би і крізь сльози, а смійся. Поки гетьман живий, сміши його, а помре, то побачимо, що буде. А тепер іди до Люксенбурга і спіть оба, бо від невиспаної голови толку не вимагай.»
«А ви чому не йдете спати?»
«Я не ти. Мій сон, як у того журавля, що стада пильнує. Спить і камінь у нозі тримає. Засне, камінь упаде і він будиться. Так і я. Що ти себе до мене рівняєш? Іди-йди!»
Рачок поштигулькав далі.
«Навіть блазнові фантазії бракує, - кивав головою Мручко. - Погано з нами, погано».
«Не спиш, сотнику?» - почув за собою голос Орлика. «Не сплю, ваша милосте, як і ви». «Так ходім оба по обозі». «Ходім».
Обходили варти, надслухували, чи не почують зловіщого тупоту московської кінноти від сходу, зближувала їх журба про долю табору.
Табор спав неспокійно. Голодні коні поверталися на схід та іржали, ніби просили, щоб вертатися у трав'ястий степ. Діти зривалися зі сну й плакали, бо їм увижалася московська погоня, про яку тільки й чули за днини. Жінки заспокоювали їх, а самі того тільки боялися.
За табором, на відшибі на захід бреніли струни бандури. Пішли туди.
Старий запорожець перебирав жваво пальцями і співав тремтивим голосом: Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли-чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький Як голубонько сивесенький У кобзу грає-виграває, Голосно співає...
Гурт козаків обступив старого бандуриста. Хто сидів, а хто лежав на череві, слухаючи й дивуючися, як такі грубі, до шаблі звичні пальці добували такі тендітні звуки.
«Дивний народ, - говорив Орлик до Мручка. - Втомлені і, здавалося б, безсилі, як під зиму муха, і замість спати - слухають, як кобзар співає». «Бо це не пісня, а життя, ваша милосте». «Сумна
