Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під московський табор підповзали.

Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони, що лиш підвечір доплелись і люди були до того втомлені, що, де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ.

Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали.

«Товариші, - наказував Мручко, - людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і в степ, туди, звідкіля прийшли ми. Там на мене заждіть».

Ще він не скінчив, як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одн мить. Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, - казав. Як утомиться один, так на другого сядеш».

Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись.

Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом.

Мручко провадив.

Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в полі.

Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у собі.

«Свої, свої! - заспокоював їх Мручко здалека. - На коні, панове, на коні! Поки засвітає, треба нам переплисти Бог».

Зірвалися і скочили в сідла.

«А не забудь там шаблі, або кріса котрий!» - остерігав їх Мручко.

«Все одно, що голову забули б», - відповідали йому.

Так тоді: «В похід!»

І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу.

Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум'яніла, як Мручко зупинив своїх людей.

«Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди, звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а в роздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати безпечно над Бог, до мене».

Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», - рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а один по другім , як стрілки, пущені з велетенського лука невидимою рукою.

Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а пташачий свист. І ніби птахи зірвалися й летіли над Бог.

«Скорше, хлопці, скорше! - принаглював Мручко, - не за горами день».

Перший роздягнувся, прив'язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду. За конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також.

Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали.

«Хвоста держись!» - погукував Мручко.

І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів і бідна худобина, і так уже обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких не багато було. Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здавалося, що також душі їх обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими в численних боях і сутичках з ворогом осквернили. Вийдуть з Богу, ніби поєднані з Богом.

Щоб лише вийшли.

Мручко і тут так само, як і в степу, добре провадив, броду не минув. Попав на нього, став кріпкою ногою і товаришів кликав до себе.

Перейшли брід і знов шубовсть у воду. Боже, яка ж вона студена, який той Бог широкий, який далекий берег.

Але на березі тому безпечно і свобідно.

Дістали його, стрепенулися, струшують воду з тіла, одягаються. Кругом переддосвітня тишина: лише пташки будяться з сну і співом віщують божу днину. Свіжо, черство, здорово. Хочеться жити на світі і всіми силами обороняти життя. Гарно як!

А там, далеко на другому боці, ніби духи здовж берега блукають. Це москалі попали на Мручків слід і беруться його здоганяти.

Доженете учорашню днину!

Поспішайтесь!

22.

Мручко зібрав свою ватагу докупи.

«Панове товариство! - казав. - Вся наша надія на шаблі, бо пороху і куль чортма. Але з шаблями також обережно. Не виймаймо їх, поки нас турки до того не зневолять. Очаків лишимо на боці. Не цікавий він нам. Візьмемо вправо і чує серце моє, попадемо на сліди наших. Так тоді: вперед!»

Недалеко їхати прийшлося. Король і гетьман ще біля Очакова стояли. Розтаборилися в полі, бо король післав Найгебавера в Царгород до султана і чекав, яку той відповідь привезе.

Очаківський баша запрошував тепер «дорогих гостей» до себе, бо шкура на нім терпла, боявся, що султан йому зелену петлю пришле. Але король казав відповісти баші, що йому в полі вигідніше, і в Очаків ані сам не пішов, ані нікому йти не дозволив. Зате з Очакова люди шнурком до табору тягнули. Цікаві були побачити славного шведського короля і козацького гетьмана, що зважився проти царя стати.

І тут так само, як за Богом, торговці вивезли всякого краму, що не міра. Не лиш їжі й питва, але вбрання, зброї, муніції, навіть породистих турецьких коней та візків усякого фасону.

Шведські офіцери й козацькі старшини не жалували грошей, купували. Турки не потребували нарікати на лихий торг. Десь і цигани взялися, з ведмедями, з решітцями, зі старими відьмами, ворожками і з молодими чорноокими циганочками, палкими, як вогонь.

Король удавав, що їх не бачить і не казав відганяти від табору, бо людям після таких трудів належиться хвилина розваги й забуття.

І забувалися шведи й козаки.

В таборі панувала сувора дисципліна, але кругом його шуміло, гуділо, гоготіло, буцім на ярмарку в Києві або в Балті.

Мручко, доїжджаючи до табору, очам і вухам своїм не вірив. «Го-го! Розохотилося братство. Гуляють, як за добрих часів. Та краще гуляти, як у кулак трубіти, бо сміх, то не все гріх».

«Мручко!