Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«А що? А як? А куди?»
«Тю, навісні! - обганявся Мручко. - Невже ж я ведмідь, чи що? На циганок дивіться, не на мене».
А все ж таки чарки не відтручував від себе, бо не прийняти її, це значить образити людину.
«Це вже останню п'ю, їй Богу, що останню. А то ви хочете на смерть старого Мручка впоїти? А дзуськи вам!»
І поскакав конем туди, де Орлик зі своїми возами стояв.
«Доземний поклін вашій милості!» - здоровив його Мручко.
«Доброго здоров'я сотнику!» - відповів Орлик, виходячи Мручкові назустріч.
Мручко зіскочив з коня. Привіталися. Орлик радів. «Хай буде слава Господеві, що ти вернувсь!» - говорив, стискаючи Мручкову руку.
«Лихе не пропаде, - сміявся Мручко. - Що нового, пане писарю генеральний? Як гетьман?»
Орлик озирнувся, чи не надслухує хто: «Погано, сотнику! Треба сподіватися найгіршого.»
«І готовими бути на все,» - додав Мручко.
«І готовими бути, - притакнув Орлик. - А воно важко. Історичні моменти застають нас неприготованими. Боюсь, щоб і тепер так не було.»
Мручко уважно подивився на нього. Зрозумів, що Орлик на вибір нового гетьмана натякає. І нараз, мов живий, явився йому подібний образ з-перед п'ятдесяти літ, коли то конав великий гетьман Богдан, а старшини козацькі, замість слухняно сповняти його останні накази і думати про заповіт, який він їм оставив, почали своїм звичаєм гризтися за булаву. Начальний вождь на польському фронті, Жданович, замість кріпкою рукою здавити сваволю черні, покинув фронт, лишив свого союзника Ракочого, і рушив до Чигирина, щоб там, борони Боже, без нього не вирішалося питання гетьманського насліддя.
«Боже ти мій! - скрикнув Мручко. - Які ж ми непоправні.»
Орлик похилив голову. Зрозумів виклик Мручка. Хотів виправдуватися, та не знав
як.
«Сідай, сотнику! - почав, вказуючи на лаву. - Ти втомлений. А може, й голодний?»
«Спасибі. Мене вже добрі люди погостили. Голодний я тільки добрих новин та мудрого слова.»
«Вірю тобі, так за цей хліб у нас тяжше, ніж за насущний. Мало нас, а гадок багато. Боюсь, щоб не прийшлося нову біду терпіти, якщо в нас єдиномислія не буде.»
«Не буде, бо закону нема.»
«Закону?»
«Може, я злого слова вжив, бо невчений. Хотів сказати, що коли б по Богдані одідичив був його булаву його син, Юрась, може б і руїни в нас не було.»
«Іван Степанович сина не має», - відповів нараз Орлик, зрозумівши, куди-то прицілюється Мручко.
«Але небожа лишає поміж нами.»
«Молодий на гетьмана пан Андрій Войнаровський, кажуть старшини.»
«А невже ж король Карло старший від нього? У нас все так: один старий, другий молодий, чорт знає, чого люди хочуть. Закону нема. Дідичної булави нам треба, щоб дух попередника, його праця й заслуги на його наслідника переходив.»
«А якщо цей наслідник нікуди не годиться?»
«Десь в інших краях годиться, а в нас ні. Не знаю, чому воно так? Підовчиться і пригодиться. Має людей, хай йому порадять і поможуть, як ось ваша милість можуть своїм досвідом і мудрою радою пособити пану Войнаровському.»
«Я від того, сотнику, не відмовляюся. Зроблю, як вирішить громада», - сказав Орлик щиро, але не без жалю, бо вже в його голові вкорінилася думка, що ніхто інший, тільки він один здатний перебрати Мазепине насліддя. «Але ми, - почав нараз, - забігаємо вперед. Може, ще Бог милостивий не оставить нас сиротами в таку важку хвилину. Так тоді краще про сво ї подвиги, сотнику, розказуй.»
І Мручко розказав, коротко і простими словами, не виставляючи себе героєм, а представляючи річ так, буцімто він лише свій обов'язок сповнив, як сповнив би його кожний, на його місці бувши.
«А про москалів, сотнику, ти не чував? - спитав Орлик. - Не знаєш, де тепер
цар?»
«Дещо чував, та не знаю, чи правда.»
«Хто казав? Що?»
«Буцімто за Меншиковим і сам цар до Переволочної приїхав.»
«Го-го!»
«Гадав, що як не короля, так хоч гетьмана в свої руки попаде. Та припізнився. Тільки трохи наших таборових людей захопив, селян, що харчі довозили, погоничів та конюхів усяких».
«І що?»
«Кажуть, немов-то не дуже й лютував над ними. Повернув їх у посполитих, бо, як вашій милості відомо, у нас усякий радо пугу за шаблю міняє і всякий у козаки преться. Так тоді цар тих людей назад у поспільство повернув, заборонивши їм хапатися воєнного діла».
«А запорожці?»
«На тих цар гірше чорта лютий. Жодному пощади не дає.»
«На палю?»
«Здебільшого так, притомивши перше муками всілякими, бо він, відома річ, природжений катюга.»
«Не будь ним, не був би царем.»
«Може, й ваша правда, але ж бо і в жорстокості міру знати треба, а Петро гірше сто чортяк сатаніє.»
«Тому й бояться його і слухають, а наш гетьман м'якосердний, і що?»
Мручко лиш рукою махнув: «Не гетьманова вина, а наша. Такий ми народ, що за добротою зітхаємо, а під силу йдемо. Поки покійний Хмель сильною рукою всіх за чуба тримав, то слухалися, а як почули, що тая рука слабне, так тоді зараз через московського агента, Желябужинського, чи як він там звався, давай і переказувать цареві, що, мовляв лиш цареві вірно служити хочемо, а своїх старшин, які проти царської волі нас у похід двигнули, слухати більше не будемо...
Е-ет!» - і спересердя сплюнув. А подумавши хвилину, почав: «Гадаєте, пане писарю генеральний, що Мручко лише до жартів скорий. Ой тото.
Бог один знає, як мені нераз важко на серці, тільки я з тим тягарем до нікого не лізу, бо знаю, що не відніме його від мене. Так тоді ділом зацитькую думки. От і тепер так собі чомусь своїм невченим розумом міркую, що нас Господь за наші великі гріхи карає, поправити нас хоче. Та куди! Якими були при смерті старого Хмеля, такими, мабуть, і біля смертної постелі Мазепи останемося, незгідливими, жадібними влади і маєтків, заздрими на добро брата й товариша нашого. І дивуйся тут, що перемагає москва.
Московський чоловік послух знає, на приказ царя в огонь і в воду піде, а наш брат раду радити любить, чи послухати чи скинути його? І скидає нас Бог, як збунтованих ангелів з неба. Добре нам так, бо, їй Богу, недобрий
