Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Роман, на написання якого я витратив кілька місяців, був готовий. Ще через місяць його було видано, і невдовзі я мав свій другий у житті виступ, на якому читав вибрані місця, дві з половиною години тримаючи публіку в напрузі, водячи підворіттями і горищами, ресторанами і лабіринтом міської каналізаційної системи — за довжелезного, допитливого читацького носа. Коли я дійшов до розв’язки, переповнена зала на дев’ятсот вісімдесят місць полегшено зітхнула і ведучий, так само полегшено зітхнувши, закликав присутніх ставити запитання і спілкуватися з автором. Почалася найдинамічніша частина — вікопомніша, аби не сказати — веремійніша, ніж читання кавалків, що від самого початку утримували публіку в передінфарктній напрузі.

Там зібралося строкате товариство. Була богема, неодмінний атрибут будь-якого мистецького дійства, який належав до нього такою самою мірою, як і інтрига, на якій воно було побудоване. Були представники преси і телебачення, акредитовані журналісти і посли іноземних держав, люди молоді і літні, гідні й солідні, статі жіночої і чоловічої, а також жіночої та чоловічої, рівно ж як і ті, котрі відмовилися від статі par excellence.

Попри цю звичну публіку, пришкандибали й інші відвідувачі, яких я не сподівався; засліплений прожекторами, я не встиг вчасно розпізнати їх. Вони й стали моїми головними запитувачами, наче змовившись, — мало хто зумів прокричатися крізь дротяну загорожу їхніх колючих слів, обвинувачень і вироків. Ведучий ще не договорив, як вони вискочили із троянського коня, в якому принишкло сиділи понад дві з половиною години. З третього ряду підвівся дебелий чолов’яга з руками оранґутанґа і носом, як сортова груша, в якому я з жахом упізнав свого майстра-віконника. «Що ти там городиш? — звернувся він до залу, маючи на увазі мене. — А цього не хочеш?» Він пожбурив у напрямку сцени жмут папірців, непогашені платіжки упереміш із моїми розписками, в яких я запевняв, що двадцять восьмого серпня тисяча дев’ятсот такого-то року поверну йому означену суму; що восьмого листопада того самого року поверну йому ту саму суму плюс за ще одне відремонтоване вікно; що чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот наступного року я поверну йому втричі більшу суму і так далі — жмут виявився чималеньким.

На щастя, злощасні папірці не долетіли до того сегмента сцени, де я сидів за оповитим плющем столиком із вазою квітів і спорожнілою карафкою білого вина, випари якого утворили навколо мене захисну ауру. Вони взагалі не долетіли до сцени, впавши у першому ряду — рахунки за реставрацію підвіконь, ущільнення рам, міняння тріснутих шиб. Публіка кинулася їх збирати і видирати одне в одного — дякувати Богові і карафці, я саме ввійшов у смугу умиротвореності, коли з’являється та потрібна дистанція, що дозволяє спостерігати за дійством із філософською поблажливістю. Якийсь тип у моноклі і білих манжетах, махаючи квитанцією якомога вище над своєю лисою головою, здершись навшпиньки на ковбасуватих коротулях у закуцих споднях, репетував, захлинаючись і божевільно закочуючи очі: «Через сто років це буде коштувати мільйон!» «Телепню, — хотілося мені крикнути йому. — Через сто років тебе не буде. Через сто років не буде ні тебе, ні мене». Я хотів ще додати «Нічого не буде!», однак подумав, що щось таки буде — не може такого бути, аби не було нічого.

Не встиг я порадіти, що все так гарно обернулося, як із публіки вигулькнув мій новий кат. То був Содом і Гомора, мій сусід знизу, якого я постійно заливав, тож він прийшов сюди запитати мене, доки це буде тривати, бо вдома я не відчиняю йому дверей, вдаючи, що мене немає. «Подайте до суду», — порадив хтось, як здалося мені, з ґальорки. Після сусіда знизу взяв слово сусід згори, до якого крізь панель і паркет просочувався тютюновий дим, перетворюючи його власне і життя його астматичної дружини на суще пекло. Йому на зміну вже нетерпляче переминався з ноги на ногу сусід ізбоку — через музику, яку я слухаю і яку мусить слухати він, не маючи на те ні найменшого бажання; мовляв, чому я не слухаю її в кабінеті, стіна якого прилягає до спальні помешкання чемпіона з боксу: «Боїшся накласти в штани, засранцю? Скажи, так щоб усі почули!» Його перебив зубний лікар, який уже квапився, але не міг піти, не попрощавшись, як слід, зі мною. Він був не без риторичних здібностей: «Подивіться, які в нього красиві зуби. Голлівудівська усмішка — чи не так? А Ви знаєте, що в нього немає зубів — одинадцять власних, а всі інші вставні? Моя робота! Металокераміка! Ось мої візитівки — хапайте, приходьте: сердито й безболісно». Ще щось жадала від мене прибиральниця будинку, якій забракло децибелів, щоб прокричатися крізь джунґлі неймовірного гамору, що зчинився у залі.

Все закінчилося б весело, якби не так сумно. Я люблю, коли б’ються жінки, але я не можу дивитися, коли вони чубляться через мене, — я готовий піти їм усім назустріч. Іноді, у стані нірвани, мені починає здаватися, що і я не я, а складаюся з двох істот, одна із яких чоловік, інша жінка — на жаль, мені ніколи не вдавалося з’ясувати, вродлива вона чи ні, якого віку і що робить у мені — нірвана має здатність швидко вивітрюватися.

Я не знайшовся, що відповісти, коли після зубаря, який, підкинувши вгору ворох своїх візиток, поквапився до виходу, ініціативу перехопила сусідка, дебела фурія, яка працювала кранівницею на будівництві і щоразу, підстерігши мене на сходах нашого кепсько освітлюваного під’їзду, вимагала, щоб я накинувся і розтерзав її, тут і зараз, інакше вона приб’є мене. Тепер же вона прилюдно звинуватила мене в імпотентності. «У творчій?» — уточнив хтось із зали. «Пішов ти в баню. Ти що, не знаєш, хто такий імпотент? Якщо не знаєш, я тебе просвіщу, бовдуре: це той, хто не хоче їбатися». За таке зухвальство Господь її належно покарав, мобілізувавши прихильницю мого таланту. «Ну ж бо, давай!» — шепнув, заохочувально плеснувши по сідниці, після чого прихильниця таланту, озброївшись парасолею й зі словами «Ти прийшла у Храм Слова, заразо!», кинулася в бій. Коли парасоля не витримала, моя захисниця, відкинувши непотріб геть, вп’ялася ненависній суперниці у волосся, так що навіть група сек’юріті, яка, як завжди, нагодилася вчасно, довго не могла їх розборонити. Закінчення поєдинку я так