Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

зчищати шкуринки), як я вражено зупинився, показавши пальцем туди, де буяв густий ожинник: «Скільки живу, такого не бачив. Глянь, листочки...» — «Листочки, листочки», — перебив він нетерпляче. «Листочки рухаються! Відділяються і повзуть стовбуром. Туди-сюди, сюди-туди», — дивувався я. «Мандрівні листочки». — «Листочки-мандрівники». — «Вони так називаються». — «Правильно називаються». — «Вони не листочки!» — «Але ж ти сам щойно сказав, гарно і поетично». — «Я тобі кажу: ніякі вони не листочки». — «Ти, звісно, вважаєш, що я знову наґлюкався?» — «Ні. Я хочу сказати, що ти погано вчився у школі і мало знаєш природу навколо себе». — «Хто ж вони такі?» — «Комахи». — «Комахи...» — «Цвіркуни». — «Які ростуть на деревах». — «Та не ростуть вони на деревах!», — протестував він, але я не слухав його. «Навесні розбруньковуються, влітку цвіркочуть, від’єднуючись і приєднуючись, восени жовкнуть і опадають». — «Не жовкнуть і не опадають. Це такий вид цвіркунів. Phyllium siccifolium. Й іже з ними. Їхня листочкова форма — спосіб пристосуватися. Гадаєш, лише ти вмієш пристосовуватися? Помиляєшся: в природі багато таких пристосуванців. Таких і, як бачиш, ще кращих».

Коли ми виходили, спрацювала сигналізація, металеві обценьки нещадно заклацнулися і з великого переляку хтось із нас — він або я — ганебно заверещав. З нашої кишені видобули сухе віскі, яке ще називають живою скелю та небезпечним койотом, хоча насправді йшлося про заслинений кактус із рожевуватою квіткою, яка до того всього встигла добряче потріпатися-пом’ятися, ставши подібною на наречену не першої свіжості.

З нас стягли штраф, засудивши до п’ятнадцяти діб виправних робіт без права на апеляцію і відтермінування. Позаяк своє я відбув, цього разу спокутував він, а я провідував його, приносячи канапки і теплі страви в казанку.

Всі ці дні ми вели вечорами, просиджуючи на його казенному бамбетлі, різні бесіди, які затягувалися далеко за північ і яких ми вже не вели давно. На суді він сказав фразу, що потрясла цивілізований світ. Я був там і навіть пробував його захищати, однак мене позбавили слова на всю тривалість засідання, прозвавши зацікавленою особою, а коли я запротестував, головуючий суддя ще й пригрозив: «Якщо не візьмете себе в руки, ми Вас перекваліфікуємо із зацікавленої особи на співучасника, яким Ви насправді були, так що Вам дуже пощастило. Безпідставно пощастило, чого не скажеш про Вашого приятеля». Йому справді не пощастило, проте заки це сталося, він сказав коронну фразу.

СУДДЯ

Підсудний, Ваше останнє слово. Що Ви нам хочете сказати? Що Ви хочете сказати на пояснення свого негідного вчинку, який ми зараз з усією суворістю чинного законодавства засудимо? Який усі присутні вже зараз суворо засуджують. Так?

ПРИСУТНІ

Так!

Праведний гнів у залі.

СУДДЯ

Ну?

ВІН

У нас є така традиція.

СУДДЯ

Ближче до справи.

ВІН

Повір’я каже: добре квітка росте, що крадена.

Тупіт і свист.

СУДДЯ

Дякуємо, підсудний. Пані та панове, Суд умиває руки для прийняття рішення.

Бесідували ми про різне, найбільше однак — і це природно — про трафунок із кактусом. «Не з кактусом, — уточнював я. — З тобою». — «Яке це вже зараз має значення». — «Ти не подумай, що я тебе осуджую. Якби вони не застромили мені клаптя в рота, я б тебе захистив». — «Та хай уже». — «Через якийсь кактус». — «Так завжди». — «Не можна ж за любов до квітки так суворо карати!» — «Чому ж ти не сказав цього там, на суді?» — «Ти ж чув: вони позбавили мене слова. Простіше кажучи: заткнули рота». — «Не побивайся. Ти зробив усе, що зміг». — «Слабка втіха». — «Це ж хто кого має втішати?» — «Звісно, я тебе». — «Гаразд уже. Не так воно, врешті, й важливо». — «Я радий, що ти підходиш до справи по-філософському». — «В кожному разі, п’ятнадцять діб — то не п’ять років». — «Я не сидів п’ять років». — «Я не тебе маю на увазі. Я так, просто». — «До речі, післязавтра — твій останній тут день. Відсвяткуємо?» — «Але вже не тут». — «Зрозуміло». — «У піцерії». — «За умови, що після неї підемо додому». — «Прогулявшись містом». — «Без витівок». — «Відмовляєшся від культурної програми?» — «Якщо клептоманію вважати культурною програмою». — «Порівняно з тероризмом...».

Сон

«Ти маєш так багато, до того ж такого унікального, як він називається, життєвого досвіду». — «Романи можна писати». — «До цього я й веду». — «До чого?» — «Чому б тобі не написати роман?» — «Сміливо і надто несподівано висловлена ідея, щоб я міг на неї гідно відгукнутися». — «Досвід спілкування з публікою ти маєш». — «Якщо ним можна вважати цвірінькання, тоді, безперечно, так». — «Я маю на увазі твій блискучий виступ у Літературному Будинку». — «Я також». — «Як на перший раз, ти почувався напрочуд упевнено». — «Це було так давно». — «Хай там як, обряд утаємничення ти вже відбув». — «І що б це мав бути, по-твоєму, за роман? Не про суєту ж бо». — «До неї ти ще, вибач мені за відвертість, не доріс. Щоб писати про суєту і писати про неї сьогодні, треба бути або графоманом, або митцем із великим досвідом і здатністю до художнього осмислення і філософських узагальнень». — «На прикладі мого життя». — «На прикладі життя твого героя». — «Яким усе одно є я». — «Помиляєшся». — «Хочеш, може, сказати, що ти?» — «Це типова помилка початківця, який має себе за пуп світу». — «Якщо він інакше не може чи не вміє?» — «Тоді він і в п’ятдесят залишиться самозакоханим початківцем — таких чимало». — «Тож про що ще, як не про суєту?» — «Суєтою читацьких симпатій не завоюєш. На початок це мало б бути щось на кшталт трилера, в якому герой потрапляє в нечувані крутанини». — «Віражі життя». — «В яких він змушений виконувати карколомні шпаґати і піруети». — «І щоразу виходить сухим із води». — «Іноді мокрим». — «У кожному разі, переможцем». — «Саме так». — «Проте, кажеш, не завжди». — «Читачі мусять йому співчувати, інакше хутко втратять інтерес до такого героя». — «Лити сльози». — «Не обов’язково. Це не мелодрама. Мусять хотіти взяти його в оборону, допомогти». — «Це нечесно, якщо ти знаєш, що кінець усе одно буде щасливим». — «Як же тоді закрутити інтригу? І навіщо взагалі писати?» — «Ти мене питаєш?»