Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Я побував в одному «Великому Возі», потім в іншому, відтак у третьому, я навіть зазирнув у «Сатурн» і в «Юпітер», сподіваючись невідомо на що. Однак у «Сатурні» продавали лише техніку, а в «Юпітері» — чоловічу спідню білизну і верхній одяг, тоді як увесь асортимент харчів вміщався в холодильній шафці з освіжаючими напоями, плюс кілька плетених кошиків, у яких на соломі, мов немовлята, лежали пляшки вина, білого і червоного, рожевого і spumante, з кучерявими стрічечками на шийках і дурачками, капроновими і з коркового дерева, встромленими в скляний рот.

Я оббив пороги всіх «Великих Возів», що були в місті, я мало не сів на потяг і не подався в сусіднє містечко, де теж був «Великий Віз», проте вчасно опам’ятався — сирокопченої тривалого зберігання ніде не було. «А чи має здоровий глузд межі і якщо так, то які?» — засумнівався я. Сумніви, що закралися, були небезпідставними.

Накривка до пательні

Ким я тільки не працював — вантажником, офіціантом, підмітачем, водієм бетономішалки, садівником, котрий підрізає кущі троянд і ясмину, пекарем, що пече, і навіть бухгалтером приватної фірми, яка, щоправда, невдовзі збанкрутувала, а її майно пустили з молотка.

Найбільше мені подобалося працювати в китайському ресторані «В ПАЩЕЦІ ДРАКОНА» — аби влаштуватись туди, я змушений був удатись до хитрощів: виростити вусики і підвести тінями очі, викликавши ефект видовжування. Я намагався чемно всміхатися, раз у раз кланяючись, вивчив кілька поширених фраз і вигадав легенду, мовляв, я наполовину китаєць, на половину француз, а народився під час подорожі, в яку вирушили, побравшись, мої батьки.

Мені влаштували випробувальний термін, і невдовзі я зробив стрімку кар’єру від помічника мийника посуду до шеф-кухаря, який уласноруч подавав коронні страви: качку нахрумко і свинину по-квасно-солодкому.

Ресторан розширили, власники прикупили прилеглу книгарню, в якій усе одно ніхто нічого не купував, для клієнтів, від яких не було рятунку, потрібно було додаткової велетенської пательні, на якій усе шкварчало б, навзаєм проникаючи живлющими соками. Позаяк такої ніде не продавали, не залишилося нічого іншого, як замовити її в місцевого коваля, так що вже через тиждень пательня була готова — бракувало лише накривки. Є страви, для яких накривка — душогубка і згуба, однак є й такі, які без неї не варті виїденого яйця, не кажучи про зазначену в меню ціну: як мовлять у Палермо, чорти ліплять горщики, та не роблять покришок. Покришки треба було вже, клієнти сиділи за столом і чекали, тож через службовий вхід я вибіг надвір.

На вулиці було тихо, вздовж тротуару світили ліхтарі, перешіптувалися цикади, шелестів клен. Пролетів лилик. Зареготала пава. Зареготав і я і, не припиняючи реготати, звернув за ріг, де оподаль стояв смітник, глибочезний металевий кошіль, накритий покришкою, якою за мого дитинства накривали виварки, в яких виварювали білизну. Смітників була пара — один призначався для харчових відходів, інший для синтетичного сміття. Крім напису, який радив, що куди кидати, вони нічим не відрізнялися — були брудні, з патьоками, застиглими на бороді. Я схопив обидві накривки. Повертаючись назад, я на бігу зударив їх, мов музичні тарілки, — химерна луна покотилася вділ і, докотившись до перехрестя, розтеклася на всі чотири боки.

Через хвилину я був у ресторані. Старанні кухарі ретельно відмили їх, вони прийшлися в сам раз, і відтоді щоразу, подаючи страви відвідувачам, мої помічники, внісши на ношах пательню, підступали до столу, я знімав накривку, третій помічник подавав мені другу, і тоді я вдаряв ними, подібно до воїнів Великого Завойовника перед початком нової виправи, чим навіював автентичну атмосферу. Ніхто ніколи не нарікав — усім завжди смакувало.

Бонжур, ефемерносте

Ми вийшли з ним на прогулянку. Я відчував, що він не все розповів. Ми вирушили на піцу, аби продовжити наше спілкування у невимушеному оточенні, на тлі скляних вітрин ресторану, де внутрішній простір плавно перетікав у зовнішній; де вазони і рибки в акваріумах перегукувалися з платанами надворі і горобцями, що лунко цвірінькали; де за столиками розташувались відвідувачі, закохані пари, гомінкі товариства, серед яких можна було розчинитися; де пульсувало життя і ніхто не звертав уваги на двох невдах, що примістились за вільним столиком.

Добігала вісімнадцята вечора, місто ворушилося й копошилося, не маючи наміру затихати — був один із тих «довгих четвергів», коли крамниці й музеї, кіоски й кав’ярні працювали до півночі — до останнього, що вилізе навкарачки, клієнта.

Ми прошкували із ним Бульваром Достатку, і він, як здалося мені, вмиротворений і лагідний, сказав: «Я б назвав його Бульваром Суєти». — «Довгою Алеєю Великої Марноти». — «Нескінченною». — «Марнотою марнот». — «Vanitas vanitatum».

Люди заходили і виходили. Двері крутилися і роз’їжджалися і, не встигнувши стулитися, відчинялися знову, випускаючи лантухи й шабатури, за якими ледве виднілися щасливі мармизи їхніх власників; зупинялись таксівки і розчахались багажники.

Ми дивилися на це все, розуміючи один одного без слів і двозначних поглядів. І він мовив: «Якби я був письменником, я написав би про все це роман. Я назвав би його «Привіт, Суєто!» — «Або «Сервус, пані Марното!»» — «Однак я не письменник». — «Жалюгідний кухар китайського ресторану». — «Терорист-невдаха». — «Турист по супермаркетах». — «Горе-художник».

Як багато в нас спільного, думав я, наче в братів-близнюків! «Ти знаєш, — сказав він, — здається мені, що брати-близнюки не мають так багато спільного, як ми». І потім, наче між іншим, додав: «Я був в Амстердамі». Я запитально на нього поглянув.

Віра

Я був в Амстердамі, оселившись в одній із тих хатинок, що гойдаються пришвартовані на водах каналу і що їх називають незвично хрипким, як на європейців, словом grachtenhuizer. Мила халупа, в яку потрапляєш хиткою дерев’яною кладкою з гучним ім’ям «трап», яке нагадує про кораблеплавання, сміливі експедиції і відкривання Америки, з’їденого Кука і золото інків — що тільки не робилося в ім’я цивілізації: одних з’їдали, інших вбивала блискавка, третіх спалювала лихоманка, четвертим і п’ятим давали зброю, доки вони перемотлошували одне одного, після чого можна було спокійно прийти і панувати; про трюми, повні бананів, і, нарешті, про кораблетрощі, адже хатинки ці надавали притулок зазвичай тим, хто зазнав катастрофи, сів на мілину чи, що сумніше, розбився об риф. Жилося там не найгірше, була одна, іноді дві кімнатки, бракувало душу, зате був туалет. Коли відкривалося віко, внизу хлюпотіла вода і вологий легіт пестив