Українська література » Сучасна проза » Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

Читаємо онлайн Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
диханні, — намагалася вчитуватися в рекламні оголошення, які обіцяли все.

Вона вже не мала охоти повертатися до «Копакабани». Проте однаково відчувала за собою обов'язок довести свою роботу до кінця, хоча й не розуміла справжньої причини, чому вона так робить, — зрештою, вона зібрала вже цілком достатню суму грошей. Протягом цього полудня вона зможе дещо купити, поговорити з управителем банку, який був її клієнтом і пообіцяв допомогти їй дати раду своїм заощадженням, випити каву, послати поштою деяку одіж, що не поміщалася в багаж. Дивно, але їй було трохи сумно, й вона не розуміла, в чому річ; можливо, тому, що треба було ще чекати два тижні, треба було якось збавити час, подивитися на місто іншими очима, порадіти, що вона змогла все це пережити.

Вона підійшла до перехрестя, яке перетинала вже сотні разів; звідти могла бачити озеро, водяний стовп і — посеред саду, який тягся по той бік хідника, — чудовий годинник із квітів, один із символів міста, і він не дасть їй збрехати, бо…

Зненацька час, світ застиг у нерухомості.

Що то за недавно віднайдена невинність, про яку вона думала відтоді, як прокинулася?

Світ, здавалося, був заморожений, ця секунда, здавалося, не промине ніколи, вона була перед чимось дуже серйозним і дуже важливим у своєму житті, вона не могла забути, не могла зробити так, як робила зі своїми нічними снами; завжди обіцяла собі занотовувати їх і ніколи не могла пригадати…

«Ні про що не думай. Світ зупинився. Що відбувається?»

СТРИВАЙ!

Птах, красива історія про птаха, яку вона недавно написала про Ральфа Гарта?

Ні, це історія про неї саму!

ТРЕБА СТАВИТИ КРАПКУ!

Була одинадцята година одинадцять хвилин дня, й вона зупинила саме цей момент. Вона була чужинкою у власному тілі, вона наново відкрила в собі щойно віднайдену дівочу невинність, але її відродження було таким ненадійним, що коли вона й далі залишиться тут, то загине назавжди. Вона пережила тут, можливо, небо, пережила, поза всяким сумнівом, пекло, але її пригода підійшла до свого кінця. Вона не може чекати два тижні, десять днів, тиждень — їй треба втікати звідси, й утікати негайно, — бо, подивившись на отой годинник із квітів, на туристів, які робили фотографії, та на дітей, що гралися навкруги, вона несподівано відкрила причину свого смутку.

І ця причина була такою: їй не хотілося повертатись.

І справа була не в Ральфі Гарті, не у Швейцарії, не в любові до пригод.

Гроші! Клапоть спеціального паперу, розмальований у темні кольори, що мав певну цінність, так усі казали — і вона в це вірила, й усі в це вірили, — матиме певну цінність доти, доки вона прийде з грубою пакою цих папірців до банку, до респектабельного, традиційного, дуже таємного швейцарського банку, й попросить: «Можна купити у вас кілька годин життя?» — «Ні, ласкава пані, ми цього не продаєм — лише купуємо».

Марія пробудилася зі свого марення, почувши різкий скрегіт гальм, вигук шофера й слова якогось усміхненого діда, що розмовляв англійською мовою й попросив її відступити назад, — перехід для пішоходів закрився.

«Здається, я відкрила про себе таке, про що повинен знати весь світ».

Але ніхто нічого не знав: вона подивилася навкруг себе, люди йшли з низько опущеними головами, бігли, спізнюючись на службу, в школу, в бюро наймання на роботу, на вулицю Берна, завжди кажучи собі: «Я можу зачекати трохи ще. Я маю мрію, але не обов’язково реалізувати її сьогодні, бо мені треба заробити грошей». Звичайно ж, її праця була проклятою, але по суті йшлося тільки про те, що вона продавала свій час, як і всі інші. Витримувала нестерпних людей, як і всі інші. Віддавала своє дорогоцінне тіло й свою дорогоцінну душу в ім’я майбутнього, яке ніколи не настане, як і всі інші. Казала собі, що ще не зібрала достатньої суми, як і всі інші. Збиралася ще трохи потерпіти, як і всі інші. Зачекати ще трохи, заробити трохи більше, залишити на потім здійснення своїх бажань, бо зараз вона дуже зайнята, зараз перед нею великі можливості, на неї чекають клієнти, клієнти, які зберігають їй вірність і які можуть платити триста п’ятдесят франків за одну зустріч або й тисячу франків за ніч.

І вперше у своєму житті, попри всі чудові речі, які вона могла б купити за ті гроші, які заробила б, — хто знає, може, для цього довелося б потерпіти ще тільки один рік? — вона свідомо, ясно й рішуче вирішила відмовитися від такої нагоди.

Марія дочекалася зеленого світла, перейшла вулицю, зупинилася перед квітковим годинником, подумала про Ральфа, знову відчула на собі його погляд, сповнений жадання, в ту ніч, коли вона роздяглася до половини, відчула його руки, що доторкалися до її персів, пуцьки, обличчя, відчула, як між ногами в неї зволожилося, подивилася на величезний стовп води, далеко посеред озера, і — не доторкнувшись до жодної частини свого тіла — пережила оргазм, там, на очах у всіх.

Та ніхто нічого не помітив; усі були дуже, дуже заклопотані.

* * *

Нія, єдина з колежанок, з якою вона мала досить близькі стосунки, що їх, у певному розумінні, можна було б назвати дружбою, покликала Марію відразу, як тільки та увійшла. Вона сиділа з якимсь орієнталом, й обоє сміялися.

— Ти тільки глянь, — сказала вона Марії. — Ти тільки подивися, що він від мене хоче.

Орієнтал, зі змовницьким виразом та з усмішкою на губах, відкрив щось подібне до ящичка для сигар. Мілан непомітно спостерігав здалеку, чи, бува, не йдеться про шприци або наркотики. Ні, то був якийсь дивний пристрій, — навіть сам орієнтал не знав, як він діє, — хоча, на перший погляд, нічого особливого в ньому не було.

— Схоже на якусь штуковину з минулого сторіччя, — сказала Марія.

— Її й справді виготовлено в минулому сторіччі, — погодився орієнтал, обурений недоречністю цієї репліки. — Цьому пристрою понад сто років, і можна купити цілий маєток за ті гроші, які він коштує.

Марія побачила там кілька клапанів, ручку, електричні дроти, кілька маленьких металевих контактів, батарейки. Це було схоже на внутрішню начинку старовинного радіоприймача, з якої стриміли дві дротини з невеличкими скляними паличками на кінцях, завбільшки з людський палець. Там не було нічого, що могло б коштувати великі гроші.

— Як воно працює?

Нії не сподобалося запитання Марії. Хоча вона довіряла бразилійці, люди змінюються дуже швидко, й вона могла накинути оком на її клієнта.

— Він мені вже пояснив. Це

Відгуки про книгу Одинадцять хвилин - Пауло Коельо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: