Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

Сказала, що не піде. Але він помічає, що вона хотіла б сказати «так», тому наполягає, навівши кілька безглуздих аргументів, які, проте, є частиною танцю, який вони тепер танцюють, і вона зрештою поступається, бо саме цього їй хотілося. Він називає місце, де вони зустрінуться, в тій самій кав'ярні, в якій вони були в перший день. Вона каже, що ні, бразильці — народ забобонний, і вони ніколи не призначають побачення в тому місці, де вони зустрілися вперше, бо це може замкнути коло, і все закінчиться.

Він каже, йому приємно, що вона не хоче замикати це коло. Вони зупиняють свій вибір на церкві, звідки відкривається вид на все місто і яка стоїть біля Дороги на Сантьяго, будучи частиною таємничої прощі, в яку обоє вирушили, відколи зустрілися.

Рядки зі щоденника Марії, написані напередодні того, як вона купила квитка на літак до Бразилії:

Був собі птах. Він мав два чудові крила й лискуче, строкате, прегарне пір'я. Тобто він був створений для того, щоб вільно й гордо літати в небі, подобатися всім, хто його бачить.

Якось одна жінка побачила цього птаха й закохалася в нього. Коли вона дивилася на його політ, її рот розтулявся від страху, серце калатало частіше, а очі блищали від збудження. Вона запросила його летіти з нею, і двоє мандрували в небі в досконалій гармонії. Вона захоплювалася птахом, поклонялася йому й славила його.

Але потім подумала: а що, як йому захочеться полетіти в далекі гори? І відчула страх. Страх, що ніколи більше не переживе нічого подібного з іншим птахом. І позаздрила птахові, що він уміє літати так високо й так далеко. І почула себе самотньою. І подумала: «Налаштую-но я пастку. Коли птах наступного разу захоче кудись летіти, то не зможе».

Птах, що теж був закоханий, повернувся наступного дня, потрапив у пастку й був посаджений у клітку.

Щодня вона дивилася на птаха. То був об'єкт її пристрасті, й вона показувала його подругам, які казали: «Таж у тебе є все, чого ти бажаєш». Тим часом почали відбуватися дивні зміни: оскільки вона мала птаха при собі і їй уже не треба було його завойовувати, вона почала втрачати до нього інтерес. Птах, не можучи літати й виражати смисл свого життя, почав чахнути, втрачати полиск, став негарний — і жінка майже перестала звертати на нього увагу, приходила, тільки щоб принести йому їсти або коли треба було почистити його клітку.

Одного чудового дня птах помер. Вона страшенно засмутилася й жила думками про нього. Але вона згадувала не клітку, а день, коли побачила його вперше й коли він літав, щасливий, під хмарами.

Якби вона заглянула в глибінь своєї душі, то зрозуміла б, що найбільше подобалися їй у птахові, найдужче збуджували її його свобода, енергія його крил у польоті, а не його фізичне тіло.

Без птаха її життя також утратило сенс, і смерть постукала в її двері.

— Чого ти прийшла? — запитала вона в смерті.

— Для того щоб ти знову могла літати з ним у небесах, — відповіла їй смерть. — Якби ти дозволила йому завжди вільно відлітати й вільно повертатися, ти любила б його й захоплювалася ним іще дужче; а тепер ти потребуєш моєї допомоги, щоб мати змогу зустрітися з ним знову.

* * *

Вона почала день із того, що подумки робила протягом усіх цих останніх місяців: пішла до агенції подорожей й купила квиток до Бразилії на ту дату, яку позначила у своєму календарі.

Тепер їй залишилося прожити в Європі трохи більш як два тижні. А потім Женева залишиться в її пам'яті обличчям чоловіка, якого вона покохала і який покохав її. Вулицю Берна вона згадуватиме лише як назву, що її дали на вшанування міста, столиці Швейцарії. Вона згадуватиме своє помешкання, озеро, французьку мову, дурниці, яких може накоїти двадцятитрьохрічна (її день народження був учора) дівчина, але вчасно пригадає, що існує межа.

Вона не стане садовити птаха в клітку або просити, щоб поїхав із нею до Бразилії; він був єдиною по-справжньому чистою пригодою з тих, які їй довелося тут пережити. Такий птах, як він, має літати вільно й годуватися тугою за тим часом, коли він літав із кимось. І вона також була птахом; мати при собі Ральфа Гарта означало б назавжди запам’ятати дні, які вона провела в «Копакабані». А це було її минуле, а не її майбутнє.

Вона вирішила, що скаже «прощай» лише один раз, коли настане мить розлуки; вона не витримає, якщо при кожній зустрічі їй доведеться казати: «Скоро мене тут уже не буде». А поки що вона одурила своє серце й пройшлася по Женеві того ранку, як це робила часто: по цих вулицях, по пагорбу, по Дорозі на Сантьяго, перейшла через міст Монблан, зазирнула до барів, які мала звичай відвідувати. Дивилася, як літають меви над річкою, як торговці напинають та розбирають свої намети, як службовці виходять зі своїх контор і йдуть обідати, милувалася кольором і відчувала в роті смак яблук, які їла, прогулюючись, дивилася на літаки, що сідали десь за містом, на райдугу, що вигнулася над стовпом води, який здіймався над озером, на боязку й приховану веселість людей, що її проминали, зустрічала погляди жадання, погляди без ніякого виразу, просто погляди. Більше року вона прожила в невеличкому* місті, схожому на безліч інших маленьких міст світу, і, якби не його своєрідна архітектура та не безліч банківських вивісок, воно могло б стояти й десь у бразильській провінції. Тут був ярмарок. Був ринок. Домогосподарки торгувалися з продавцями. Тут були студенти, які рано повтікали з лекцій, можливо, збрехавши, що мають хвору матір або хворого батька, й тепер прогулювалися та цілувалися на берегах річки. Тут були люди, що почували себе як дома, й були люди, що почували себе чужинцями. Були газети, які публікували скандальну хроніку, й були респектабельні журнали для негоціантів, котрі, ніби змовившись, читали лише газети, де описувалися скандали.

Вона пішла до бібліотеки, щоб повернути книжку про управління фазендами. Вона не зрозуміла в ній нічого, але ця книжка нагадувала їй про ті моменти її життя, коли вона вже думала, що втратила контроль і над собою, і над своєю долею, забула про мету свого життя. Вона була її мовчазною подругою з