Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– То візьми подарунок хоч на пам’ять!

– Ні, не візьму! Це ні до чого.

Кров схлинула з Василевих щік.

– Боже! Май до мене хоч крихту жалю!

Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.

Катря перехрестилася.

– Господи! Порятуй його, божевільного!

Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених під час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в Криму. Тут були їхні сім’ї, їхні оселі, а дома за вісімнадцять років, що минули, усе змінилося – батьки, либонь, померли, брати та сестри обзавелися сім’ями і розділили батьківську землю та всіляке добро.

Такі залишилися в Криму. А серед них і Керімова мати.

Івась побачив її зразу, як тільки привезли його в невеличке селище Сарису, що лежало на березі моря. Керім зупинив коней біля крайньої убогої хатини, складеної з жовтаво-білого ніздрюватого вапняку, і погукав:

– Нене, нене!

З хатини вийшла ще не стара жінка в барвистих татарських шароварах і такій же барвистій хустці. Однак з-під тієї хустини вибивалися біляві коси, а очі були такі синьо-волошкові, що відразу стало зрозуміло – ні, це не татарка!

Жінка кинулась до Керіма – обняла, як малого, рукою покуйовдила його чорнявого чуба.

– Приїхав! А я ждала тебе завтра або позавтрьому, – вона говорила по-українськи чисто і співуче, як говорять на Слобожанщині. – А де ж бей?

– Він прибуде завтра. А нас послав попереду, щоб ми доправили сюди оцього хлопця, вашого земляка, мамо.

Жінка підвела очі на Івася. Здивувалася:

– А чому він зв’язаний? Ви украли його? Взяли в полон?

Керім зніяковів.

– Що ти, мамо? Це чумак – з Лубен! Як би ми самі сміли вчинити таке? Все тут складніше. Як я зрозумів, отаман чумацької валки чомусь захотів спекатися хлопця і заплатив нашому беєві, щоб вночі, коли той пастиме волів, схопив його і завіз куди-небудь подалі. Бей довго вагався, а коли дізнався, що султан об’явив мошковам[6] війну, зважився… Ось так цей хлопець став полонеником і опинився тут.

– Бідний! – промовила жінка співчутливо і підняла на зв’язаного бранця свої смутні сині очі. – Як же тебе звати, хлопче?

– Іваном… А всі звуть Івасем.

– Івась… Гарне ім’я… Так і мого меншого братика звали – Івасем… – і повернулася до сина – Куди ж ви його тепер?

Керім засміявся.

– Бей наказав кинути в зіндан[7], щоб не втік.

– В зіндан! – вигукнула вражено жінка. – Там же водяться тарантули та гадюки, від укусу яких гинуть не лише дрібні звірята, а й люди! Твій батько загинув від них, його теж було кинуто в зіндан.

– Я це знаю, – похмуро сказав Керім. – І щось зроблю для твого земляка, мамо. Я відчуваю перед ним провину…Вертайся до хати, а я скоро прийду.

Він скочив на коня, і троє вершників рушили далі.

Вузька кам’яниста вулиця незабаром привела їх у затишну долину, по якій у глибоких кам’янистих берегах дзюрчав ледь помітний потічок Сарису, тобто Жовта вода. По тім боці його, в зеленому саду, виднівся чималий будинок під черепичним дахом, а довкола нього попід горою гніздилися убогі татарські халупи.

– Сарису! – вигукнув радісно мовчазний Керімів товариш. – Сарису! Нарешті ми дома!

Вони в’їхали на широке подвір’я бея, зупинилися біля криниці. Розв’язали Івася, напоїли коней. До них сипонули було беєві домочадці, але, дізнавшись, що бей затримався біля Сиваша і приїде завтра чи післязавтра, зразу ж відхлинули.

Ніхто не звернув особливої уваги на незнайомого полоненика, і Івась мовчки стояв, переступаючи з ноги на ногу, що затерпли від довгої їзди верхи, аж поки Керім не торкнув його за рукав.

– Ходімо!