Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Хуржик цим не користувався. Зате солі насипав по саму зав’язку.

Три дні вантажилися. Убилися до смерті. На що Івась – міцний, мов дуб, і той ледве чалапав, так що Хуржик сам уночі пас волів, а коли закінчили, дав ще два дні відпочинку.

Всі були веселі – попереду їх ждала дорога додому. Теж буде, звичайно, не легко, та все ж надія на щасливе повернення в рідні місця веселила серце.

Від’їзд Хуржик призначив на неділю. А ввечері розпорядився:

– Івасю, ниньки твоя черга пасти волів!

– Моя – то й моя, – погодився Івась, узяв кирею і поплентав у степ.

Там змінив Квашу, котрий пас удень.

– Все гаразд?

– А що б могло трапитись? Воли напоєні – лягай собі і спочивай!

Івась так і зробив. Обійшовши стійбище – перелічив волів. Усі. Заспокоєний цим, приліг на горбочку, накрився киреєю. Спочатку допікали комарі, та незабаром, зморений, перестав їх помічати і міцно заснув.

Прокинувся від того, що хтось раптом сів йому на ноги, а другий – на голову. Він хотів крикнути, але в рота йому запхнули солону ганчірку. Напружився, щоб скинути з себе нападників, однак його тримали міцно. Хтось вірьовкою в’язав йому руки та ноги.

«Боже, що це? – промайнуло в голові. – Кому я тут потрібний? Що за люди?»

Незнайомці мовчки підняли його – кинули на коня, прив’язали до підпруги.

– Гайда! – пролунав чийсь голос.

«Татари, – подумав Івась. – Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?»

Відповіді не було. Запитати – ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?

Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.

Передній знову промовив:

– Гайда! Гайда! – І рушив у степ.

Його везли довго, не зупиняючись, – до самого ранку. По дорозі двоє вершників відстали, а двоє, що зосталися, виявилися молодими татарчуками. Один, на вигляд старший, чорний, худий, мов жердина, тримався позаду, а молодший їхав поряд з Івасем, весь час мугикав собі під ніс якусь безконечну татарську пісеньку. І не звертав на полоненика ніякої уваги. За спиною у нього – лук, сагайдак зі стрілами, при боці – ніж.

А Івась відчував, що помирає: лежав животом на сідлі, головою вниз, і кров налягла так, що в очах потемніло, в роті пересохло, дихати стало важко. Ще трохи – і кінець.

Він замугикав, забелькотав, як німий, заборсався, щоб привернути до себе увагу.

Татарчук урвав свою пісеньку, скосив на нього око. Несподівано спитав по-українському:

– Тобі що – до вітру?

– Ум-м-м! – знову промугикав Івась і завертів головою.

Татарчук сплигнув з коня, висмикнув Івасеві з рота кляп.

– Ну, що?

Івась простогнав:

– Помираю… Розв’яжіть…

Татарчуки щось швидко перемовилися між собою, – розв’язали його, і Івась сповз із сідла – важко брьохнувся на землю. Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.

– Пити… Ради Бога, пити… – прохрипів натужно.

Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись, – аж поки висушив до дна. Лише тоді відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.

Потім поволі підвівся.

Татарчуки з острахом відступили – такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.

– Ти що?

– Я? Нічого! Не бійтеся! – стенув плечима Івась. – Лише хочу спитати вас – куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?

Молодший відповів:

– Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн. Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю… А ми з Алі – його батраки.

– А тебе як звати?

– Я Керім.

– Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?