Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Я тут!
Керім радісно залопотів по-татарському, пояснюючи, мабуть, господарю, що даремно він тривожиться і гнівається, – невільник, мовляв, не втік і не думав тікати. Але його намагання виправдатись, навпаки, викликало в душі бея ще більше обурення. Він раптом підняв нагайку і, шмагонувши хлопця по обличчю, закричав:
– Я тобі що казав? Посадити в зіндан! А ти що зробив? То моє слово тобі не указ? Тепер знатимеш, як треба слухати хазяїна!
Він удруге підняв нагая. Та вдарити не встиг – Івасева рука несподівано перехопила нагайку в повітрі.
На мить бей отетерів, залупав банькатими очима, а потім налився кров’ю, затупотів ногами, оскаженів і почав періщити Івася.
– Гей, люди, сюди! До мене! – закричав на весь двір. – Схопіть обох! Киньте в зіндан! У зіндан їх!
Хлопці не чинили опору. Та й було б нерозумно – опиратися проти шістьох дужих озброєних джигітів!
Їх привели до глибокої ями в кінці двору за сараями і звеліли по драбині спускатися вниз. В ямі було напівтемно. Хоча стояло ясне надвечір’я, крізь зарості дикого винограду, ліан, жимолості та різних бур’янів, що понависали понад ямою, сюди проникало зовсім мало світла.
Як тільки хлопці спустилися вниз, джигіти витягли драбину й пішли геть. Стало тихо й парко, пахло перетлілим листям.
Раптом під ногами щось зашелестіло.
Керім злякано шепнув:
– Ой, гадюка!
Івась мав на ногах чоботи і не дуже побоювався гадюк. Керім же був узутий у неглибокі шкіряні чарухи-постоли – і гадюка могла запросто вкусити його за кісточку чи за литку.
Івась нахилився, придивляючись. Щось знову зашурхотіло, ворухнулося сухе листя.
– Миша! – гукнув з полегшенням. – Всього лиш миша! Дивись!
Справді, в кутку, серед листя, вовтузилася маленька сіра мишка.
Керім зітхнув, усміхнувся, потім засміявся голосно:
– Ху-у! Налякала, клята!
Але сміх його був неприродно напружений, нервовий. Видно, хлопець злякався не на жарт. Та й було чого: батькова смерть назавжди врізалася в його пам’ять.
Трохи заспокоївшись, вони оглянули свою темницю. Це була глибока, в три людські зрости, квадратна яма, висічена в білясто-сірому вапняку. Причому її стіни були не прямовисні, а похилі і нависали над головою, так що отвір був значно вужчий, ніж дно, на якому могли вільно вміститися кілька в’язнів. Ні, без драбини чи вірьовки звідси не виберешся!
Не знайшли вони тут ні гадюк, ні тарантулів, й це їх обрадувало: отже, можна не стояти цілу ніч на ногах, а прилягти на товстий шар зіпрілого листя, що за тривалий час нападало із звисаючих майже до дна дикого винограду та міцних ліан, що плелися по стінах.
Вони сіли посередині, де було світліше.
– Чого бей прискіпався до тебе? – спитав Івась.
– Розгнівався за те, що я не послухався його наказу і зачинив тебе в сарай, а не запроторив в оцю яму. Дуже боїться, щоб ти не втік звідси, бо дав слово твоєму хазяїнові, що ти ніколи не повернешся на Україну.
– Отже, з-за мене… Я так і думав!.. Дякую тобі, Керіме, – ти добрий хлопець! Постраждав безневинно, – адже я тобі ніхто!
– Ну, чому ніхто? Ти теж людина… А моя ненька вчила мене допомагати всім стражденним… Ти теж пострадав безневинно!
– Я постраждав через кохану дівчину, яку хоче відібрати у мене хазяїн. Закохався, бач, старий песиголовець і вирішив позбутися мене таким негідним чином. Але всупереч усьому, я виживу – мушу вижити! – і повернуся, щоб відомстити своєму кривдникові! Та й Катрю хочу побачити. Буде вона вже замужем на той час чи ні – байдуже. Хочу, щоб знала, що зі мною трапилося…
– Заздрю тобі, – сумно сказав Керім.
– Заздриш? З чого б то?
– Бачиш, ти був наймитом, а мав дівчину, міг одружитися з нею. А в нас усе інакше… Я батрак – ні землі в мене, ні коней, ні овець. Щоб одружитися, я повинен заплатити калим. А з чого? З дванадцяти літ я пішов у найми до бея Шакір-заде, – спочатку за підпаска, згодом пас беєві отари, а коли завернуло з шістнадцяти і став дорослим, мене було відправлено в каменоломні, які приносять беєві чималі прибутки, а всім, хто там працює, лише мозолі та каторжну працю… Ну, ти сам незабаром пересвідчишся, що то означає камінь лупати!
– Звідки ти знаєш, що й мене пошлють туди?
– Важчої праці, ніж там, немає… Отож не важко здогадатися. Та не сумуй – будемо разом!
