Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові – на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.
Його підштовхнули знову.
– Іди!
Він уперся – і ні з місця.
Сеймени схопили його за руки – шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.
– Не піду!
Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:
– Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!
Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:
– Йди, шайтане!
Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами – аж загуло.
Керім з переляку скрикнув:
– Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!
Та той ніби й не почув його слів, – спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:
– Ну, чого роззявив рота? Заковуй!
І Шакір-заде, і коваль – обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:
– Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!
Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.
– Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як? – спитав хазяїна. – Бо окалина палить мені ноги.
– Стягни – пригодяться. А йому дай свої старі чарухи, – погодився бей.
Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.
– Ти дивися – якраз! – промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли. – Взувайся!
Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.
– Готово! Тепер не втече!
– Ну, коли готово, тоді – на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух – бийте канчуками нещадно! – І повернувся до Керіма. – А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті[8], де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?
– Розумію, – прошепотів Керім.
– Ну, от і добре! А щось помічу – шкуру спущу! А тепер – ідіть! – і гукнув до сейменів: – Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулеймену, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!
Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.
Сеймени здали Івася наглядачу Сулейменові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.
– На найтяжчу роботу! – сказав старший сеймен. – Це гяур.
– Тут усім не легко, – буркнув Сулеймен.
– Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!
– У мене не погуляє!
– Та дивися, щоб не втік!
Сулеймен глянув на Івасеві кайдани – знизав плечима.
– Куди йому! А втече – наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!
Він кинув невільникові кайло, молот та лом.
– Ставай он там – і починай!
Івась ніколи не був каменярем,
