Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

Невідомо, коли почався березень, і вже минула половина. Такий химерний місяць. Уже не зима, і ще не весна. Давно закінчилися канікули, до літа далеко. Жодних тобі свят чи важливих подій. Дивний місяць. Лінка почала писати ту статтю, на яку її підбивав Оскар — але без жодного ентузіазму, просто, щоб згаяти час. Вона не сподівалася, що хтось захоче її надрукувати, і вже точно не цей Азорів клан у ліцеї. Після історії зі статтею про Оркестр їй перехотілося брати участь у редакційному житті. Навіть у таких скромних масштабах. Зрештою, що ближче Лінка здружувалася з Оскаром, то більше віддалялася від решти класу. Тепер вона була на його боці, вони потоваришували. Іноді ходили десь після уроків, вешталися центром або Прагою. Оскар показав їй місця, яких Лінка ніколи досі не бачила, хоча це ж вона походила з Варшави, а не він. От і тепер вони стояли біля старої горілчаної фабрики й шукали цікавих ракурсів.

— Як так сталося, що ти надибав усі ці класні місця, про які я й не підозрювала? — голосно запитала Лінка.

Віяв такий вітер, що доводилося майже кричати, щоб почути одне одного. Оскар підійшов ближче.

— Коли я сюди приїхав у червні, то місця собі не знаходив. Усю Варшаву переміряв пішки, з фотоапаратом. Постійно хвилювався через матір. Боявся, що повернуся додому, а батько скаже, що з нею щось сталося. Доки я був там, то принаймні був у курсі. А так я навіть не знав, чи купує вона собі щось їсти. Розумієш, мама багато грошей пропивала, та коли я жив із нею, то принаймні час від часу щось купувала. Дбала про мене, як уміла.

— Ти не повинен відчувати відповідальність за неї!

— Але я відчуваю, розумієш? Не можу сидіти в спа й жерти кав’яр, а вона там голодуватиме! Тепер мені спокійніше на серці, щомісяця надсилаю їй трохи грошей.

— Грошей? Звідки?

— З кишенькових, — знизав плечима Оскар. — Знаєш, скільки мені дає батько? Щодня стало б на обід, і на каву в кав’ярні, ще й на кіно! Батькова блондинка теж постійно щось підкидає, щоб я, як вона каже, трохи розважився. А я на дурощі не витрачаюся.

— А ти не боїшся, що мати…

— Усе це проп’є? Боюся, але що робити? Нині до неї дзвонив, здається, вона була твереза. Сказала, що зварила собі якийсь суп. Я щодня до неї дзвоню.

— Капець.

— Повний. Та змінімо краще тему. Як твоя стаття?

— Ну… пишеться. Точніше, не пишеться.

— Чому?

— Чому, чому… А навіщо мені її писати? Я не з тих, хто пише в шухляду.

— Слухай… У мого батька є зв’язки. Може, і він врешті на щось згодиться. Недавно в нас був його знайомий, дружина якого працює в такому молодіжному журналі, «Випускник» чи щось таке. І я підслухав їхню розмову. А потім запитав того чувака, чи він не глянув би на твій текст.

— «Випускник»? Ніколи не читала.

— Ну, випускні в нас лише за два роки. Крім того, там, мабуть, переважно йдеться про іспити й різні навчальні заклади. Тобі не здається, що тема твоєї статті якраз для випускників?

— Ну, взагалі… Оскаре, а може… Чому мені лише тепер це спало на думку?

— Що саме?

— Може, напишемо це разом? Ти ж знаєш, у мене немає досвіду, а ти однаково до цього вже доклався.

Оскар посміхнувся так, що йому аж окуляри поїхали догори.

— Чесно? Знаєш, я не хотів тобі цього пропонувати, адже це твоя тема, а тем красти не можна. Принаймні не слід.

— Та що ти, треба було відразу сказати, бо я чомусь не подумала…

— Якщо чесно, то я розраховував, що ти сама запропонуєш.

— Чорт, я твоїх думок не читаю. А ще кажуть, що жінки вважають, наче «мужчини самі здогадаються». Тобто, я не це мала на увазі…

Лінка заплуталася. І вся спаленіла. Оскар глянув на неї й зареготав.

— Агов, я вперше бачу, як ти смієшся! — зраділа Лінка.

Група студентів, Лукашевих знайомих, жила в найманому помешканні в багатоповерхівці. Лінка була трохи напружена. Раніше вона ніколи не робила жодних інтерв’ю. Оскар трохи кепкував з неї, особливо, коли побачив купу аркушиків і ручок, а ще — список запитань, які Лінка старанно набрала на комп’ютері й тепер в автобусі переглядала, нотуючи щось на полях.

— Ти не шкірся, бо зараз нас самих висміють, — бурчала вона, заглибившись у свої нотатки.

— Аж ніяк. Усі люблять розповідати про себе, от побачиш.

Як виявилося, він мав рацію.

— Бо найгірше — ця постійна відсутність бабок, — сказала коротко стрижена дівчина, та, яка вчилася з Лукашем. — Нічого не можеш собі дозволити, а в цій клятій Варшаві все таке шалено дороге. І тебе аж чорти беруть, бо не маєш ані на каву, ані на будь-що.

— Або купуєш собі ту каву, а потім жереш макарони із сіллю й олією з дисконтного магазину, за злотий п’ятдесят, бо зовсім грошей нема.

— Ну, це так дістає… Усі чекають, що хтось поїде додому, або чиясь стара приїде із запасами. Іноді здається, що якби не Марек, то ми б тут з голоду виздихали.

— Я колись підробляв трохи на будівництві, товариш мені цю роботу залагодив, але нелегально, без жодного контракту, я носив там різні речі… І якось повертаюся такий замучений, десята вечора, а я знаю, що в холодильнику порожняк, і мене аж млоїть. А тут Марек сидить, наче якийсь король, а на столі повно різної всячини, котлети, відбивні, квасоля по-бретонськи в банках… І каже, що мама була. І всім з нами поділився.

— Тоді розкажіть мені про цю роботу на будівництві, — наважилася втрутитися Лінка.

— Ого, а чого це ми на «ви»! Чуєш, Магдо, ми вже якісь старі точно, молоді прийшли й викають…

— Окей, розповіси?

— Та немає чого розповідати. Я був за такого собі помічника, принеси-подай. За тиждень руки були такі, що я не витримав. Ніхто не попередив, що працювати треба в рукавицях!

— А тепер?

— Тепер краще. Працюю в кав’ярні, варю каву, подаю тістечка, як у раю.

— Ну, і як? — поцікавився Оскар.

— Що як?

— Як почуваєшся після першого в житті інтерв’ю?

— Божественно. Чудово. Як у тій кав’ярні, як у раю.

— Усі свої питання поставила?

— Не смійся з мене. Ця розмова… якось поточилася сама. Це погано чи добре?

— Залежно, чи довідалася ти про те, що хотіла.

— Що ми хотіли.

— Я лише допомагаю. Жартую. Я просто тебе підколюю. Може, ти трохи нерішуча,