Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

Він слухав мовчки й дедалі бліднув.

— Їдьмо, — кинув синові. — Здається, щось трапилося.

Вони майже виштовхали Лінку із квартири.

— Перепрошую, — сказав батько Адріана, — але дружина…

— Так, — прошепотіла Лінка. — Сподіваюся, усе буде добре.

Але її слова заглушив гуркіт дверей. Лінку залишили на килимку біля дверей. Вона сіла, у куртці й шапці, обперлася об двері й розплакалася. За мить обличчя було мокре й солоне. А трохи отямившись, зрозуміла, що на світі є одна-єдина людина, яку вона прагне побачити. І що вона вже нічого не боїться. І що не переживе дня Валентина без цієї зустрічі.

Витираючи й досі підпухлі від плачу очі, Лінка збігла сходами й помчала безлюдною вулицею. Навіть квітникарки вже прибрали свій товар. Лише біля відчинених о цій порі цілодобових крамниць вирувало життя, бо свято — це таки свято. Невдовзі Лінка опинилася біля потрібного будинку й натиснула кнопку домофона.

— Перепрошую, я знаю, що зараз дуже пізно, — звернулася вона до заспаного голосу. — Але це дуже важливо, я мушу поговорити з Каською.

— Уже одинадцята година, — зауважив голос.

На мить зробилося тихо, а тоді пролунало дзижчання. Лінка штовхнула двері й увійшла до будинку.

— Що трапилося? — запитала Каська.

Мабуть, у Лінки справді був кепський вигляд, бо сестра дивилася на неї співчутливо. Попри все.

— Неважливо. Багато всього сталося, але це не має значення. Я прийшла не розповідати тобі про це все. Я тут… бо нині день святого Валентина. І я усвідомила, що його ми повинні проводити з тими, хто нам близький… — вона знову розплакалася. — І я хотіла попросити в тебе пробачення. Пригадуєш, як тоді ми їли морозиво й пообіцяли одна одній…

—.. що нас ніщо не роз’єднає.

— Так. Будь ласка, пробач мені. Я не хотіла нічого поганого, справді.

І раптом Каська її обняла. А Лінка розридалася ще дужче. Дівчата стояли на порозі, і Лінка відчувала, як протяг віє по ногах. І ще дещо. Чийсь погляд. Розплющила очі й зустрілася з очима Касьчиної матері.

— Уже справді дуже пізно. Це не занадто — гуляти о такій порі? — ущипливо запитала вона Лінку.

— Пробачте. Сподіваюся, я вас не розбудила.

Якщо Лінка й розраховувала на якесь підбадьорливе слово чи усмішку, то вона помилилася. Касьчина мати стояла, мов на варті, і суворо дивилася на неї.

— Я вже піду. Ще раз перепрошую.

Відвернулася й краєм ока побачила, як жінка зачиняє за нею двері. Чулися якісь уривані фрази, підвищені голоси. Усе це було неприємно, але не мало жодного значення. Бо Каська, здається, їй пробачила.

* * *

— То як було вчора? — запитала мама за сніданком.

Лінка довго ходила вулицями, щоб якось угамувати емоції, додому повернулася після півночі. Ніхто вже на неї не чекав. Адамова куртка висіла на вішалці, а в кухні Лінка побачила букет троянд.

— Про Адріана не питай. А ти?

— Не питай, не питай, — передражнив її Кай. — Пограємо в загадки?

— Припини, Каю, — сказала Лінка. — «От кому добре, — подумала вона. — Жодного тобі дня Валентина, жодних зрад, дурного кохання. Щасливчик!»

— Тоді я нічого не розповідатиму, — мама замріяно усміхалася.

Вона не здавалася сумною, навпаки.

— Чому? Скажи!

— Усе чудово.

Лінка посміхнулася крізь сльози. Принаймні комусь добре. «А я… Гірше й не вигадаєш». Мабуть, таке подумалося Лінці в недобру годину.

Наталія дзвонила до неї кілька разів у школі, але на уроках Лінка вимикала звук у телефоні. Передзвонити не могла, бо на рахунку порожняк. Але їй було цікаво, у чому справа, тож на перерві вона вибігла до кіоску, щоб купити поповнення.

— Ти вже знаєш? — запитала її подруга.

— Що знаю?

— Адріанова мати. Вона померла.

Лінка відчула, наче падає в прірву.

— Він тобі не сказав? — швидко здогадалася Наталія.

— Ми ж більше не зустрічаємося.

— Так. Моя мама довідалася від тітки.

Адріан доводився Наталії кузеном, не дивно, що вона про все дізнавалася першою.

— Здається, вона померла вчора вночі. Адріан приїхав до Польщі вчора, знаєш? Устиг ще її побачити. Ти знала, що він приїхав?

— Ні, — збрехала Лінка. — Боже мій, що тепер буде?

— Не знаю. Похорон за кілька днів. Якщо встигнуть усе залагодити, так казала моя мама.

Лінка повернулася до класу з важким серцем. Бідолашний Адріан. Що він тепер робитиме? А як бути їй? Подзвонити йому? Ні, на це вона не наважувалася. Надіслати есемеску? Мабуть, негоже. Піти до нього? У цю мить не мало значення, що він у Лондоні зрадив її з якоюсь дівулею. Як тут повестися? Вона ніколи не опинялася в такій ситуації.

Весь день Лінка поривалася зателефонувати Адріанові, кілька разів навіть набирала номер. Але не знала, що говорити. Телефон у руці здавався важким, наче свинцевим. Потім подумала, що може, не сьогодні. Може, дати йому час якось отямитися, збагнути, що сталося. Та вона знала, що просто шукає собі виправдання. Вона була боягузкою. От і все.

* * *

— Ти вже з ним розмовляла? — запитала Наталія за кілька днів. Лінка забігла до неї поговорити, бо й досі не знала, що робити.

— Не можу. Я просто безнадійна боягузка. Крім того… Я тобі збрехала. Я бачила його… перш ніж його мама… ну, розумієш. І він мені сказав, що в Лондоні переспав з якоюсь дівкою. Розумієш? А тоді подзвонили з лікарні, і вони мусили їхати.

— Тепер розумію.

— Ні, не розумієш. Зараз це неважливо, могло бути п’ятсот дівуль, яка різниця. Я просто хочу сказати йому, як мені шкода. І не можу.

— Лінко, я тебе розумію. Знаєш, у нас є такі сусіди… Вони мали доньку, приблизно мою однолітку. Вона загинула в автокатастрофі, коли мені було дванадцять. Цих сусідів я завжди любила, спілкувалася з ними, а після того… Щойно їх бачила, втікала, уявляєш?

— Так, наче нещастя заразне.

— Отож. Знаєш, я тільки рік тому якось пересилила себе, щоб з ними поговорити. І вони мені сказали, що ніхто їм не дзвонив, коли це сталося. Ніби вони були прокажені! Завтра похорон. Підеш? Для Адріана це важливо.

— Гадаєш, можна? Якось ніяково мені…

— Звісно, що можна, не будь дурненька. Це не вечірка, ніхто нікого не запрошує.

— Тоді піду.

Лінка ще ніколи не була на жодному похороні. Хіба що зовсім маленькою… Як це відбувалося, мама несла її на руках, чи з кимось залишила? Якщо вона взагалі була на похороні власного батька, бо жодних фотографій ніколи не бачила.

Адріана помітила вже здалеку. Боялася підійти ближче. Він був з родичами, але вона знала, що хлопець її зауважив, навіть, здається, усміхнувся крізь сльози.