Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

Редакція «Випускника» знаходилася в похмурому будинку на Лазенковському шосе. Звісно, Оскар сказав їй, де саме, бо вона ніколи там не була й не знала навіть, як зветься ця довжелезна вулиця з пішоходними мостами, що аж гула від автомобілів. Лінку знову вразило, як добре Оскар вивчив Варшаву.

За шибкою сидів портьє, попивав чай зі склянки й закушував мисливською ковбаскою. Він удивлявся в маленький телевізор, де показували якийсь фільм про війну. На екрані безгучно пересувалися танки, звук було вимкнено.

— Ви до кого? — буркнув.

— Редакція «Випускника», шостий поверх, так? — відповів Оскар.

Портьє кивнув головою, проковтнув останній шматок ковбаси й пробурмотів:

— Ліфт на шостому не зупиняється. Або на п’ятому, або на сьомому.

Це справді було дивне місце. Раніше Лінка уявляла собі, що редакції виглядають дуже вишукано.

Коли вони піднялися на п’ятий поверх допотопним ліфтом, у якому обоє насилу помістилися, настрій у Лінки трохи покращився. Вони пройшли крізь засклені двері до свіжопофарбованого коридору. У кімнаті номер одинадцять на них чекала редактор.

— Оскаре, я боюся, — озвалася Лінка. — Зараз мене висміють.

— Узагалі нас. Не висміють, от побачиш, що статтю візьмуть. Повір мені, я на цьому розуміюся.

Бігцем спускалися сходами, бо ліфт, схоже, узагалі відмовився працювати й не приїхав.

— От бачиш? Я ж казав, що це візьмуть.

— Неймовірно! Мені аж слів забракло. Я ще ніколи так не почувалася!

— Як?

— Не знаю, у мене мов крила виросли.

— Складаймо крила й біжімо клацати фотки.

Виявилося, що зроблених Лінкою фотографій було замало. Бракувало вуличних фоток, людей із флаєрами, приміром. Але таких, де не буде видно облич, найкраще збоку, або самих рук, що роздають рекламки, щоб трохи пожвавити розповідь. Редакції бракувало коштів, і грошей на фотографа не було.

— Зараз я не можу, мені на роботу треба.

— Тоді я зроблю. Адже це наш спільний проект, а мені здається, що ти більше доклалася.

Оскар відразу сів до автобуса, що їхав до центру. Лінка стояла на зупинці, очікуючи на свій, і згадала ранкову сварку з мамою. Вона знала, що переборщила. Може, зателефонувати?

— Мамо… Це я, — по той бік панувала тиша. — Я хотіла тебе перепросити за те, що сталося. І взагалі за все. І сказати, що статтю надрукують! Та ще й заплатять нам, уявляєш? Не сердься за той підпис, добре?

Мовчання. Лінка вже пошкодувала, що так ото вихопилася. Що ж, це не вперше. Треба було подзвонити до Каськи й Наталії, вони б точно раділи разом з нею. Та принаймні Лінка спробувала помиритися. Мама мовчала. Лінка вже подумала, що зв’язок урвався, і вона все це видала в глуху слухавку. Але почулося зітхання, а тоді голос:

— Гаразд… Поговоримо пізніше.

Лінка не знала, чи не пролунала ця відповідь зловісно.

Хвіртка була відчиненою, вхідні двері також, проте щось було не так, Лінка відразу це відчула. Пан Антоній, тобто його син, іноді залишав відчинені двері. Якщо пан Дарек виходив, а пані Стасі не було, панові Антонію доводилося спускатися згори, щоб відчинити їй. Було тихо. Занадто тихо. Ішлося не про те, що не чутно було звуків радіо нагорі чи жодних інших звуків. Уже й раніше траплялося, що перед її приходом пан Антоній дрімав або вимикав радіо, якщо музика його дратувала. Лінка інтуїтивно відчувала, що сталося щось погане. Навшпиньках піднялася сходами, неначе боялася порушити цю тишу.

— Пане Антонію, — прошепотіла.

Штовхнула двері до його кімнати. Усередині нікого не було. Але коц, який лежав на підлозі й пом’ята газета на стільці вказували на те, що хтось дуже поспішав, покидаючи приміщення. Лінка полегшено зітхнула. Лише зараз вона усвідомила, що боялася побачити непритомного або й мертвого старенького! Уфф, напевне нічого не сталося. Визирнула крізь вікно до саду, але там теж ані душі. Може, усім треба було десь піти й вони залишили двері відчиненими, знаючи, що Лінка прийде? Мабуть, зараз повернуться. Раптом дівчина відчула, як утомилася. Уночі сиділа над двома творами з польської, які давно треба було написати. Сіла у фотелі пана Антонія і, здається, заснула.

Розбудили її кроки на сходах. Пан Даріуш був вочевидь схвильований.

— Що сталося, де пан Антоній? — запитала вона.

— Я не зміг тебе попередити, твій номер у мене в мобільному, який вчора поламався. Батько в лікарні.

Лінка раптом перелякалася, лікарня викликала в неї погані асоціації. Пригадала, як Адріан сказав, що мати в лікарні, а потім…

— Чого ти так зблідла? Усе не так серйозно. Камені в нирках нагадали про себе. Його залишили під наглядом, хочуть оперувати.

— Боже…

— Не переймайся, справді. Батько добре почувається, лікарі впевнені, що все буде гаразд. Я теж стараюся не нервувати. А взагалі він конче хоче, щоб ти його провідала. Тато лежить на Волоській. Нині вже пізно, але може, завтра зазирнеш до нього, га? Це йому точно підніме настрій. Ага, і доведеться трохи схитрувати. У випадку чого, ти його онука. Бо вони там із підозрою ставляться до всіх не-родичів, а батько вже повідомив медсестру, що до нього прийде онука.

Лінка не любила лікарень. У неї вони викликали найгірші спогади. Дівчина й досі пам’ятала свою паніку, коли бігла до приймального покою на вулиці Солець із непритомним братиком на руках…

Піднялася на третій поверх широким ліфтом, мабуть, ним перевозять хворих. Залізні двері були такими важкими, що насилу відчинялися. «Цікаво, як хворі дають собі із ними раду?» — майнуло в голові. Мабуть, не їздять самі лікарнею, хтось їх мусить возити.

Пана Антонія не впізнала і вже хотіла було вийти в коридор, але старенький махнув їй рукою. Тепер, на постелі, він немовби зіщулився. «То от як виглядає хвороба, — подумала Лінка. — Людина ніби маліє, аж нарешті зовсім зникає». Не чутно було музики з радіо, зате монітор, до якого пан Антоній був під’єднаний, щохвилини видавав якийсь дивний писк. На зап’ястку старого була рурка від крапельниці. Пан Антоній посміхнувся.

— Сідай, сідай, дитино. Це моя онука, — голосно повідомив він трьом стареньким, які цікаво визирали з-за своїх ковдр.

— Ого, нівроку панна, — похитав тремтячою головою один із них, чиє обличчя нагадувало печену картоплину.

— Вони зараз позасинають, — пошепки пояснив пан Антоній. — Вони дуже хворі, не те, що я. Мене тут поклали, бо іншої палати не було, на щастя, операція вже невдовзі. Якщо чесно, то лікарень я дуже не люблю.

— І я ні.

— І взагалі, я тут страшенно нудьгую.

— Воно й не дивно, що ж тут робити. Телевізора немає.

— Є, — пан Антоній