Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
— Ти щось казала про якісь макарони? Знаєш, якщо чесно, то може, я трохи б під’їла?
* * *
Адріан порозкладав на письмовому столі книжки й зошити. Старанно, сподіваючись, що це допоможе йому зосередитися. Тоді ручки, рядочком. І ще олівці. А тоді зітхнув. Йому так її бракувало. Він мріяв про те, щоб торкнутися Лінчиного волосся, скуйовдити його, як колись. Але це, звісно, було out of question, годі й мріяти. Найгірше, що навіть поговорити про це не міг. Батько після маминої смерті наче провалився до якоїсь чорної прірви. Адріан іноді замислювався, чи це кохання, чи швидше докори сумління. Тато не міг собі пробачити, що нічого не помітив, що замало цікавився тим, що відбувалося вдома. Що не зміг запобігти.
В Адріана не було жодного друга, якому можна було розповісти про те, що сталося. Весь останній рік його найкращим другом була Лінка, це з нею він ділився усіма своїми справами, тим, що його хвилювало чи засмучувало. Тож він продовжував писати до неї мейли, яких ніколи не вишле. У папці «Робочі копії» їх назбиралася чи не сотня…
КВІТЕНЬ
Папка: Робочі копії
Від: [email protected]
Ліночко,
Ти й не уявляєш, що я відчуваю. Даремно я надіслав Тобі того листа, але Ти мене страшенно вразила. Мені було дуже боляче. Зрештою, боляче щоразу, коли я бачу Тебе в ліцеї на перервах. Ти так близько, і водночас так далеко. Щоразу, коли думаю, скільки Твоїх найкращих почуттів я змарнував через власну дурість, як скривдив Тебе. Мені так хочеться торкнутися Тебе, поцілувати. Я намагаюся готуватися до випускних, щоб трохи забутися, але в мене не дуже виходить. Усе весь час згадується. Якими щасливими були ті кілька місяців із Тобою! Гадаю, що невдовзі складу іспити й зникну назавжди із Твого життя. У хвилини повного розчарування мені здається, що тоді буде легше, бо бачити Тебе щодня в коридорі — це невимовні тортури. А тоді мене охоплює страх. Невже це буде кінець? Справді кінець? І я ніколи більше Тебе не побачу?
Знаєш, як я Тебе кохаю?
А.
* * *
Лінка не зовсім уявляла собі, як це краще зробити. Пан Антоній не хотів, аби син довідався про синю течку, а Лінка була майже переконана, що коли передасть йому батькове прохання, він супроводжуватиме її під час пошуків. Тому дівчина квапилася, сподіваючись застати вдома тільки пані Стасю. А вже їй вона наплете, що там якісь документи. Подзвонила, але ніхто не відчиняв, і Лінка натиснула на клямку. Справді, пані Стася не чула дзвоника, бо пилососила внизу. Лінка силкувалася перекричати галас.
— Доброго дня! Пан Антоній просив, щоб я дещо взяла з його кімнати й принесла до лікарні, можна?
— Що таке? — літня пані була глухувата, а що пилосос продовжував гудіти, вона взагалі нічого не чула. Зрештою, вимкнула його й кивнула головою, коли Лінка повторила запитання.
Дівчина вибігла нагору й відразу знайшла потрібну полицю і течку. Звичайно, вона б радо зазирнула досередини, проте втрималася. Удаючи, наче дуже поспішає, Лінка побігла до дверей. Краще, щоб пані Стася не почала допитуватися. Завивання пилососа раптом ущухло.
— Я цю течку знаю, — озвалася пані Стася й схопила Лінку за руку.
Лінка здригнулася. Пані Стася міцно стискала її за плече, дивно, що слабовита старенька виявилася такою дужою.
— Знаєте? — перепитала Лінка таким тоном, наче йшлося про щоденну газету. — Цю папку прохав принести пан Антоній… Я не знаю, що там.
— Зате я знаю. Навіть тепер він не може про неї забути, старий дурень.
— Про неї?
— Іди вже, — старенька відпустила її. — Нехай уже. Це, мабуть, однаково не триватиме довго.
Лінка проковтнула слину.
— Що ви маєте на увазі?
— Та ж він важко хворий. Це невдовзі скінчиться.
— Неправда! Не кажіть такого!
— Згадаєш мої слова, я в житті набачилася. Люди помирають, навіть ті, хто не поспішає на той світ.
Лінка вибігла на вулицю, порушуючи всі можливі правила дорожнюю руху, перетнула дорогу й ускочила до автобуса. Втиснувшись у сидіння, вона намагалася заспокоїти калатання серця. А тоді легенько зняла гумки з ріжків течки. «Я тільки зазирну, — подумала вона. — Адже це нікому не зашкодить». Побачила аркуші: білі, світло-рожеві, у лінійку, усі помережані рівними рядками акуратних літер. І ще кілька чорно-білих фотографій, вибляклих від часу. Відхиливши крильце течки, Лінка роздивлялася дівчину зі світлим волоссям, зібраним у кінський хвіст. Незнайомка й справді була дуже вродлива. Раптом Лінці зробилося ніяково, що вона отак нишпорить у чужих спогадах. Яке вона має право? Автобус зупинився в центрі. Треба було ще пересісти на трамвай, щоб доїхати до лікарні.
Коли вбігла до палати й побачила порожнє ліжко, їй здалося, що вона чує слова пані Стасі: «Він тяжко хворий. Це не триватиме довго».
— Де він?! — скрикнула дівчина.
Якийсь дідок прокинувся і щось пробурмотів. Другий дивився так пильно, що Лінка знітилася.
— Його забрали! — промовив старенький так голосно, що Лінка аж підстрибнула з переляку.
Палата раптом закружляла довкола неї, Лінці стало недобре. Перед очима маячіла картина тіла, прикритого білим простирадлом.
— На аналізи! — гаркнув за мить дідок.
Як і всі глухуваті люди, він говорив заголосно.
— О, вже їде! Пане Антонію, онука, певне, перелякалася, — звернувся він до старого, що саме в’їжджав на візку до палати. — Певне, дуже за вас непокоїться.
Лінка відчула таку слабкість, немовби страх, що примушував її якось триматися, раптово попустив. Сіла на ліжку, а тоді розплакалася.
— То кажеш, що вона на тебе нагримала? — пан Антоній поклав течку на ковдру й обхопив її руками.
— Вона була незадоволена. Через цю течку. Пані Стася… — Лінка наважилася запитати, — вона давно у вас працює?
— Давно. Завжди працювала. Коли прийшла, то була десь така, як ти. Приїхала з маленького містечка, власне, села. Хотіла заробити, щоб допомогти рідним. Діти там залишилися маленькі, а батько загинув, коли рубали ліс. Так і залишилася. Знаєш, ми дуже прив’язалися одне до одного. Ми ж були майже однолітками.
— А в неї власної родини немає?
— Та ні.
«Як воно, — подумала Лінка, — усе життя працювати в такій родині, займатися чужими дітьми, стелити чужі ліжка?» А потім замислилася, що між ними сталося. Бо щось напевне було, у цьому вона не сумнівалася. Глянула на пана Антонія, і раптом він видався їй таким беззахисним.
— Пане Антонію… Як ви себе почуваєте? Я
