Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
— Ні, не в цьому справа. Я тобі розкажу, але пообіцяй, що нікому не розпатякаєш.
— Звісно!
І Лінка переповіла йому всю історію.
— Розумієш, треба порозпитувати на цій Саській Кемпі. Може, удасться відшукати художників, яким вона позувала… Якщо ті ще живі. Це трохи неначе журналістська робота. Але ти ж таке любиш, га?
— Ну… мабуть, що так.
Вони й не помітили, коли задзеленчав дзвінок. Разом пішли на урок історії, добряче запізнившись. Звичайно, Азорова банда відразу почала перешіптуватися й пліткувати про них. Але Лінці було байдуже. Вона мала нову мету.
Удома відразу залізла в інтернет. «Художник Саська Кемпа», — набрала в Гуглі. Вискочили численні адреси й телефони. Було навіть кілька портретистів. Та переважно всі вони народилися в сімдесяті або шістдесяті. «Замолоді», — зітхнула Лінка. Звичайно, могло трапитися, що хтось із них походив з мистецької родини, і його батьки могли щось пам’ятати. Лінка почала нотувати їхні мейли, щоб написати листа, аж тут її увагу привернуло оголошення: «Свято Саської Кемпи. Вернісаж „Художники Саської Кемпи 1900–2012“». «Ось воно!» — зраділа Лінка. Коли цей вернісаж? У травні! Це вже невдовзі! Дівчина знову відчула приплив адреналіну. Оце і є та журналістська жилка, про яку говорив Оскар.
ТРАВЕНЬ
Папка: Робочі копії
Від: [email protected]
Лінко!
Я знову бачив Тебе із хлопцем із Твого класу. Що вас об’єднує? Знаю, що після всього, що сталося, не маю права навіть питати. Але відчуваю такі ревнощі… Ти й не підозрюєш, як мене це мучить. Уявляю собі, як ви цілуєтеся, розмовляєте й почуваюся так, наче мене хтось ножем ріже. Знаю, знаю, це не моя справа. Та що мені робити, якщо Ти снишся ночами? Якщо я не можу навіть дивитися на «Оксамит»? Бо якби зайшов досередини, то плакав би, мов дитина, мов останній слабак. Я розумію, що мужчина не може бути таким вразливим, я мушу опанувати себе, щось зробити, але не можу. Ти так близько, достатньо руку простягнути, і водночас — так далеко. Проходиш повз мене в коридорі й відвертаєш погляд.
Я знаю, що заслужив на все це.
Але я так страждаю, Лінко.
А.
* * *
Пан Антоній вийшов з лікарні, нині вона мала відвідати його вже на Нобеля. Штовхнула хвіртку й перше, що помітила, це сад, який протягом цих двох тижнів, коли вона тут майже не бувала, неначе ожив. «Лукаш таки впорався», — подумала Лінка. Цікаво, чи приходитиме він і далі, і чи побачаться вони взагалі. Люди — немов супутники. Приходять, ідуть геть. Із Лукашем вона давно не розмовляла, хіба що бачилися раз, коли Лінка прийшла по ту синю течку. Потому він не намагався з нею зустрітися. Може, йому тоді здалося, наче вона за ним упадає? Лінці зовсім не хотілося, щоб так вийшло, їй шкода було втратити друга. Мабуть, коли він приведе до ладу садок пана Антонія, то зникне назавжди з її життя. Адже нічого спільного, крім цього саду, у них не було. Шкода. Може, якби в неї щось склалося з Лукашем, то вдалося б забути Адріана?
Хтось погукав її з вітальні. Панові Антонію постелили на дивані.
— Добре, що ти почула. Бо вибігла б нагору, побачила порожнє ліжко й відразу б перелякалася, га?
— Напевно, — усміхнулася йому Лінка.
— Чайку тобі зробити? — погукала з кухні пані Стася.
— Будь ласка! — відповіла Лінка. — Пані Стася нині така привітна…
— Мені здається, — пошепки мовив пан Антоній, — що вона до мене трохи, ну, прив’язана. Що хвилювалася за мене.
— Звичайно, — відповіла дівчина. — Як ви почуваєтеся?
— Чудово, дитино. Так, наче нове життя виграв у лотерею.
— Я хотіла вам це віддати, — простягнула листа старенькому. Але пан Антоній раптом зніяковів.
— Заховай, може, іншим разом. Мені б не хотілося, щоб Стася його знайшла. Розумієш, це старі справи, а лист… Нехай буде в тебе. Може, колись знадобиться. У моєму віці життя може виявитися коротшим, ніж ми гадаємо.
— Припиніть, будь ласка!
— Добре, добре. Бачу, що мій чорний гумор тобі не до вподоби.
На святі Саської Кемпи уся вулиця Французька була буквально заставлена ятками. Лінка не могла втриматися, зупинялася біля кожної з них. Намиста, керамічні сердечка, хутряні котики. Може, купити такого Каєві? Удома в малого був рудий котик із чорними блискучими очима. Кай обожнював його й ласкаво називав Муфтиком. «Що ж, Муфтик отримає товариша», — подумала Лінка, платячи аж двадцять злотих за чорного котиська. Подарує малому на день народження.
Крім яток, на Французькій було чимало аматорських театральних і музичних гуртів. Хтось співав пісні Осецької, якийсь хлопець грав на пляшках, наповнених водою. Звуки зі сцени змішувалися із плачем дітей, яким батьки щойно відмовилися купити повітряну кульку чи цукрової вати. Невизначена квітнева погода нарешті зробилася по-справжньому весняною. Лінка зняла плаща й звернула на вулицю Захисників.
Десь тут має бути галерея, у якій півгодини тому почався вернісаж. Лінка наддала ходу.
Галерея була невеличка. Відвідувачі, переважно, на жаль, молоді, тому — як відразу оцінила Лінка — непридатні за віком, попивали червоне вино, яке щедро наливала їм якась літня пані, мабуть, одна з художниць, убрана в коричнево-червону сукню й коралі з мушель. Крім неї в залі не було нікого старшого, зрештою, галерея однаково світила пусткою. Лінка почала роздивлятися картини, їй ніяково було роздивлятися тільки людей. Зрештою, картини виглядали цікаво, хоча й підібрані невідомо за яким принципом. Вулиці, портрети, натюрморти… Дівчина вдивлялася в обличчя портретів, сподіваючись, що відшукає дівчину з фотографії, от-от десь натрапить вона на це волосся, зібране в кінський хвіст, ці вуста, очі. Але нічого такого не знайшла. На картинах часто повторювався підпис: «Менцель». Тут стільки його робіт, а митця немає?
Молодь почала виходити, і Лінка зрозуміла, що мусить щось зробити, інакше знову нічого не довідається, і залишиться з тим, із чим і прийшла. Що ж, доведеться йти ва-банк.
— Перепрошую, — підійшла до художниці, яка прибирала порожні пляшки й келихи. — Я шукаю пана Менцеля.
— А навіщо? — скрипучим голосом запитала жінка.
— Я домовилася з ним про інтерв’ю про виставку. Для «Активіста», — вигадала першу-ліпшу назву, яка спала на думку.
— Тоді нині в тебе вже нічого не вийде. Хіба що підеш до «Чорного кота» і він буде в стані з тобою балакати.
— До «Чорного кота»?
— Авжеж, він там завжди просиджує.
— А де це?
— Там, — показала жінка за вікном. — Недалечко.
Того «Чорного кота» Лінка шукала добрячих півгодини. Ніхто й не чув про таке місце. Нарешті дівчина перестала розпитувати перехожих
