Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Піхота сяде на коней семенів.

— Sehr gut!

— Нехай люди тихо сидять в очеретах, на берег не виходять і галасу не зчиняють. Вогню не розводити, щоб дим нас не виказав. Ворог не повинен про нас знати.

— Туман такий, що й диму не побачать.

І справді, річка і рукав її, порослий очеретом, у якому стояли байдаки, і степи — усе, скільки сягало око, було вкрите білим непрозірним туманом. Щоправда, поки що був світанок, отже, туман міг іще розсіятися і відкрити степові простори.

Флік відплив. Люди на байдаках поволі прокидалися; негайно було оголошено наказ Кричевського сидіти тихо, тому на сніданок збиралися без вояцького гамору. Якби хтось проходив берегом або пропливав річкою, ніколи б не здогадався, що в рукаві цьому ховається кілька тисяч осіб. Коням, щоб не іржали, давали їсти з руки. Байдаки, сховані туманом, стояли, зачаївшись, у гущині очеретів. Час від часу прошмигувала лише маленька двовеслова під’їздка, що розвозила сухарі й накази, а втім, скрізь панувало гробове мовчання.

Зненацька у травах, тростині, очеретах і прибережних заростях довкола всього рукава річки почулися дивні й численні голоси:

— Пугу! Пугу!

Тиша…

— Пугу! Пугу!

І знову настало мовчання, ніби голоси ці, що окликали з берега, чекали на відповідь.

Проте відповіді не було. Заклики прозвучали і втретє, але вже швидше й нетерпеливіше:

— Пугу! Пугу! Пугу!

Тоді з боку човнів пролунав із туману голос Кричевського:

— Хто там такий?

— Козак із лугу!

У семенів, що сховалися в байдаках, неспокійно закалатали серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. У такий спосіб запорожці розпізнавали один одного на зимівниках. Так самісінько у воєнний час запрошували на перемови реєстрових і городових побратимів, серед яких було чимало таких, що таємно належали до братства.

Знову пролунав голос Кричевського:

— Чого треба?

— Богдан Хмельницький, гетьман запорозький, попереджає, що гармати наведено на рукав річки.

— Перекажіть гетьманові запорозькому, що наші наведено на берег.

— Пугу! Пугу!

— Чого ще треба?

— Богдан Хмельницький, гетьман запорозький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кричевського.

— То нехай спершу дасть заручників.

— Десять курінних.

— Згода!

Тої ж миті берег рукава, ніби квітами, заряснів запорожцями, котрі повставали із трав, де вони, сховавшись, лежали. Здалеку, від степу, наближалися їхня кіннота і гармати, над якими розвівалися десятки і сотні хоругов, стягів, бунчуків. Військо йшло під барабан і з піснею. Усе це вкупі більше скидалося на радісне привітання, аніж на зіткнення ворожих одне одному військ.

Семени з байдаків відповіли криками. Тим часом надійшли човни, що привезли курінних отаманів. Кричевський сів в один із них і попрямував до берега. Там йому подали коня і відразу ж перепровадили до Хмельницького.

Гетьман, побачивши його, скинув шапку, а потім сердечно привітав.

— Милостивий пане полковнику! — мовив він. — Давній приятелю мій і куме! Коли пан коронний гетьман наказав тобі зловити мене і в табір доправити, ти цього робити не хотів, а мені порадив, щоб я втечею рятувався. За такий твій учинок я зобов’язаний тобі вдячністю і любов’ю братньою.

Сказавши це, він ґречно простяг руку, але чорняве обличчя Кричевського залишилося холодне, мов лід.

— Тепер же, коли ти, милостивий гетьмане, врятувався, — відповів він, — ти підняв бунт.

— За свої це, твої і всієї України кривди іду я вимагати відборгування з привілеями королівськими у руці й з надією, що государ наш милостивий мене за це не осудить.

Кричевський, жваво заглядаючи в очі Хмельницькому, із притиском сказав:

— Кодак обложив?

— Я? Та чи я з глузду з’їхав? Кодак я обминув і навіть не вистрелив, хоч старий сліпець гарматами у степ палив.

Я в Україну квапився, а не в Кодак, до тебе квапився, до давнього приятеля і добродійника мого.

— Чого ти від мене хочеш?

— Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.

Обидва торкнули коней і поїхали. Не було їх із годину.

Після повернення обличчя Кричевського було бліде і страшне. Він одразу ж почав прощатися з Хмельницьким, котрий наостанку йому сказав:

— Двоє нас буде в Україні, а над нами тільки король, і більше нікого.

Кричевський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і козацька старшина чекали на нього з нетерпінням.

— Ну що там? Ну що там? — чулося звідусіль.

— Усім висадитися на берег! — відповів владним голосом Кричевський.

Барабаш підняв сонні повіки, якісь дивні вогники блиснули у нього в очах.

— Як це? — спитав він.

— Висадитися на берег! Ми здаємося!

Кров ударила в бліде й пожовкле обличчя Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і зненацька цей згорблений, виснажений хворобою старець обернувся на велетня, сповненого життя і сили.

— Зрада! — гаркнув він.

— Зрада! — повторив Флік, хапаючись за ефес рапіри. Але перш ніж він її вихопив, пан Кричевський свиснув шаблею і одним замахом поклав його на палубі.

Відтак він скочив із байдака в шлюпку, що стояла поряд, у якій сиділо четверо запорожців із веслами напоготові, і крикнув:

— Греби поміж байдаками!

Човник помчав стрілою, а пан Кричевський, стоячи посередині з шапкою на закривавленій шаблі й палючим поглядом, кричав могутнім голосом:

— Діти! Не вбиваймо своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьманові запорозькому!

— Слава! — повторили сотні й тисячі голосів.

— На погибель ляхам!

— На погибель!

Вигукам із байдаків відповідали крики запорожців із берега. Але ті, хто був на суденцях, які стояли далі, ще не знали, про що йдеться, і аж тоді, коли всюди розійшлася звістка, що пан Кричевський переходить до запорожців, справжнє шаленство радощів охопило Семенів. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч рушниць гримнуло пострілами. Байдаки затряслися під ногами молодців. Зчинилися галас і збентеження. Проте радощам цим судилося заплямуватись кров’ю, бо старий Барабаш волів загинути, аніж зрадити стяг, під яким прослужив усе життя. Кілька десятків черкаських людей залишилися на його боці, і зав’язався бій — короткий, страшний, як усі битви, у яких жменька людей, котра прагне не ласки, а смерті, захищається від натиску юрби. Ні Кричевський, ні козаки не сподівалися такого спротиву. У старому полковникові пробудився колишній лев. На заклик скласти зброю він одповів пострілами, і всі бачили його попереду з булавою в руці, з розвіяним білим чубом. Він із юнацькою енергією громовим голосом віддавав накази. Суденце його було оточене зусібіч. Люди з тих байдаків, які не мали змоги підгребти, стрибали у воду і, пливучи або бредучи поміж очеретами, досягши суденця, хапалися за його борти і з люттю на нього видиралися. Опір був коротким. Вірні Барабашеві семени, поколені, порубані або просто розтерзані руками, вкрили